Коридори,що змінюються під тобою

Темрява інтернату більше не була просто темрявою.
Вона реагувала.

На кожен крок 47-Б.
На кожен подих Аліси.
На кожну думку, що промайнула в її голові.

Коридор, у який вони зайшли, виглядав порожнім, але підлога була вкрита тонким шаром пилу, який ніби пульсував, коли істота проходила повз.

Лея йшла повільно, опираючись на стіну.
Її рухи були слабкими, але в очах — повна свідомість.

— Це місце… — тихо сказала вона. — Воно завжди було живим. Але тепер — прокинулося повністю.

Марко стиснув ліхтарик у руці, немов зброю.

— Що це означає? Що інтернат нас просто так… не випустить?

Лея зупинилася.
Зробила крок ближче до Аліси — і поклала ладонь на її плече.

— Він реагує на неї.
— На «Тінь 12».

Аліса ковтнула, відчуваючи холодну тряску в животі.

— Я нічого не роблю.

— Ти — тут, — відповіла Лея.
— Цього достатньо, щоб процеси запустилися знову.

47-Б повернув голову — повільно, наче його шия могла тріснути.
Порожні очі впали на Алісу.

Він сказав не «Лея».
Він сказав:

— Ані… са…
— йди…
— за мною…

І зробив крок уперед.

Коридор відповів.
Стіни з боків — посунулися.
Повітря задзвеніло.

Марко різко схопив Алісу:

— Стій! Коридор міняє форму!

Але 47-Б уже ввійшов у нього — і простір розійшовся, створюючи вузький прохід лише в тому місці, де він ступав.

Наче інтернат… підлаштовувався ПІД нього.

Лея торкнулася Аліси:

— Ти повинна йти за ним.
— Він — єдиний, кого система впізнає як “допущеного”.

— Допущеного до чого? — прошепотіла Аліса.

Лея зітхнула.

— До виходу.
— До серцевини підвалів.
— До того місця, де зберігається інформація про всі експерименти… і всі копії.

Слово «копії» заболіло.

Марко різко втрутився:

— Аліса не піде сама! Я з нею.

Лея похитала головою:

— Зможеш. Але тільки поки вона торкається тебе.
— Інтернат не “бачить” тебе. Ти для нього — тінь.

Марко вирячив очі:

— Я ТІНЬ?!
— Я тут виріс!

Лея усміхнулася сумно:

— Ти був тут… але ти ніколи не був частиною проекту.

Марко зблід.
Аліса стисло його руку.

47-Б зробив ще один крок — і коридор перед ним розсунувся, ніби відкриваючи їм шлях у глибші рівні.

— Йдімо, — прошепотіла Аліса. — Ми не можемо стояти.

Марко кивнув і підійшов ближче.

Лея сказала:

— Тримайтеся разом. Якщо вас роз’єднає — інтернат вирішить, що ви сторонні.

Вони рушили вперед.
Ступінь за ступенем.
Коридор тягнувся, звужувався, іноді стискався так сильно, що доводилося пригинатися.
Світло згасало, але там, куди ступав 47-Б, під підлогою ніби спалахували ледве видимі вогники.

— Чому… він це робить? — запитала Аліса.

Лея відповіла ззаду:

— Бо він — частина системи.
— І система досі вважає його «дозволеним носієм».
— Як і тебе.

— А Марка?

— Ні. Він — вільний.
— Він ніколи не мав бути тут.
— Але його брат… привів його сюди.

Марко здригнувся.

— Мій брат… також був «проєктом»?

— Так, — тихо відповіла Лея. — 47-А — це він.

Тиша впала, як свинець.

Марко опустив голову.

— Мій… брат…

Аліса стиснула його руку сильніше.
Вона відчувала, як він бореться з тим, що дізнався, — гнів, відчай, біль.

— Марку… — прошепотіла вона. — Я з тобою.

Він подивився на неї так, ніби цей простий жест був єдине, що ще тримає його на ногах.

47-Б зупинився перед масивними дверима.

На них — табличка, наполовину стерта, але читабельна:

“Головний Блок Реінтеграції.
Доступ: Проєкт 12, Оригінал.”

Аліса відчула, як серце впало.

— Це…
— про мене?

Лея відступила назад, стискаючи свої руки.

— Так.
— Ти — Проєкт 12.
— Я — Оригінал.

Марко прошепотів:

— Реінтеграція…
— це ж…
— повернення пам’яті?

Лея сумно кивнула.

— Пам’яті.
— Тіла.
— І… цілісності особистості.

Аліса відчула, як холод пробіг хребтом.

47-Б обернувся й простягнув їй руку.

— Додому…
— Аніса…

Інтернат гудів, двері ніби чекали саме її.

Марко підніс ліхтарик ближче до таблички.

— Якщо ми відкриємо…
— інтернат отримає доступ до неї.
— До всього, що вона є.

Аліса зробила крок уперед.

— Але якщо не відкриємо…
— ми не знайдемо виходу.
— І Лея помре тут.

Тиша.
Неможливо важка.

47-Б знову простягнув руку.

Аліса торкнулася його пальців — холодних, але живих.
Вона зробила вдих.

— Відкрий.

Двері відреагували вибухом світла.

Стіну наче розірвали навпіл — і перед ними постала кімната, яка не могла існувати в підвалі інтернату.

Сяюча.
Біла.
Ідеально чиста.

Серед неї — капсула.
Наполовину розбита.
Наполовину ціла.

І над нею — голографічний напис:

“ТІНЬ 12: НЕЗАВЕРШЕНИЙ ПРОЦЕС.”

Марко прошепотів:

— Це…
— це місце, де тебе створили.

Очі Аліси заповнилися льодом.

Лея торкнулася її плеча.

— І місце, де ти дізнаєшся правду.

І саме в цю мить…

зі стелі спустився м’який, але металевий голос:

“Активація Проєкту 12.
Оригінал виявлено.
Копія активована.
Почати процедуру об’єднання.”

Світло згасло.

Капсула почала відкриватися повністю.

А інтернат «Горислав» — закриватись.

Навіть Марко прошепотів:

— Алісо…
— ми ще не бачили справжнього жаху.