Інтернат,який не випускає живими

47-Б стояв у проємі, і темрява здавалася живою навколо нього.
Наче все підземелля інтернату тягнулося до нього — тінями, холодом, тим самим гулом, який завжди з’являвся перед лихом.

Марко інстинктивно загородив собою Алісу й Лею, але 47-Б навіть не глянув на нього.
Він дивився лише на неї.

На Алісу.

Його голова трохи нахилилася, рух — майже людський, майже ніжний…
аби не страшні розірвані губи й ті порожні очі, що не відпускали її.

— Ле… я… — прошепотів він, роблячи маленький, хиткий крок уперед.

Аліса відступила, вдарившись плечем об холодну стіну.
Паморочилось.
Було важко дихати.

Це підвал інтернату.
Старий корпус, той самий, що всі учні називали «мертвим поверхом».
Тут колись були лабораторії: кімнати, де проводили процедури, про які в документах не було ні слова.
Двері з табличками давно зірвані, але на деяких все ще можна було прочитати вигравіювані номери:

ЛК-3
МК-1
Зона психоадаптації
Блок спостереження за реакціями

Інтернат приховував у собі підземне місто-примару.

Марко стиснув кулаки.

— Це НЕ Лея. Чуєш? — він говорив до істоти, але очі не зводив з Аліси. — Вона НЕ твоя!

47-Б різко здригнувся — і звук цок пролунв, коли металевий предмет у його руці торкнувся підлоги.

Лея підперлася об стіну й слабо прошепотіла:

— Він… не знає.
— Для нього немає «Аліси». Є тільки я… і те, що від мене створили.

— Замовкни! — Марко розвернувся до неї. — Ти вводиш її в шок! Їй і так важко—

— Марку… — Лея схилила голову. — Тут не про важко. Тут — про правду.

Аліса зробила крок уперед.

— Скажи мені, Лейо…
— Це місце… інтернат…
— Він зробив нас такими?

Лея гірко всміхнулася.

— Інтернат «Горислав» — не школа.
— Це центр відбору.
— Школа — тільки верхня частина айсберга.
— Під ним десятки рівнів старих лабораторій.
— І всі діти, яких сюди приводять… не випадкові.

Марко здригнувся.

— Я… я ж тут виріс!

— Знаю, — сказала Лея м’яко.
— І це не випадковість.

Аліса відчула, як земля хитається.

Горислав… інтернат… він вибирає дітей сам?

Голос 47-Б прорізав повітря:

— Ле… я…
— йди…
— додому…

Аліса ступила назад.

Марко різко вхопив її за плече.

— Він думає, що «дім» — це лабораторія.
— Він хоче повернути тебе туди, де вони робили… процедури.

Аліса затремтіла.

Лея видихнула:

— Він захищав мене. До останнього.
— Він був без вини створений чудовиськом.
— Його тіло… зламали.
— Але душу… до кінця стерти не змогли.

47-Б зробив ще один крок.
Марко відступив, затуляючи дівчат.

— Не смій наближатися до них! — крикнув він.

Але істота не реагувала.
Тільки підняла голову трохи вище, і Аліса побачила…

На шиї, під смужкою брудної тканини — ще один жетон.
Половина.
Розламаний.

На ньому ледве видно:

№12

Аліса відчула холод, що пройшов через кістки.

— Лейо…
— «Тінь 12»…
— це… я?

Лея мовчала.
І цього було досить.

47-Б повільно підняв руку в бік Аліси — не загрозливо, а… ніжно, майже благаючи.

— Вона… повернулась…

Голова Аліси запаморочилася.

Він справді не бачить різниці…
Він думає, що вона — Лея…
або її друга половина…

Інтернат гудів, підвал стугонів.
Здавалося, будівля теж усвідомлювала, що пробудила щось небезпечне.

Марко шепнув:

— У нас є два шляхи.
— Або тікати.
— Або… ти підеш до нього і спробуєш… керувати ним.
— Якщо він справді думає, що ти — його «частина», він може нас не вбити.

— А якщо він зрозуміє, що це брехня? — прошепотіла Аліса.

Марко опустив очі.

— Тоді… нас не врятує нічого.

Лея раптом піднялася, спираючись на стіну.

— Ні.
— Є третій шлях.

47-Б повернув голову до неї.
Очі… ніби впізнали її.
Тремтіння пройшло всім тілом істоти.

— Ле… я…

Лея зробила крок уперед.

— Послухай мене.
— Вона — не я.
— Вона — моє продовження.
— Моє «після».

47-Б похитав головою, мов дитина, що не хоче вірити.

Лея глибоко вдихнула й додала:

— Якщо хочеш захистити мене…
— захисти нас обох.

І тут сталося неможливе.

Очі 47-Б… змінилися.
Вони були пустими.
Вони були мертвими.

А зараз…

В них спалахнув вогник.
Крихітний.
Загублений.
Але — живий.

Він подивився на Алісу.

І вперше сказав її ім’я правильно.

Не як шепіт тіні.
Не як спотворений звук.

А як людину:

— Ані… са…

У Аліси перехопило подих.

Марко прошепотів:

— Боже…
— він починає… згадувати…

Лея торкнулася Аліси за плече.

— Це — твій шанс.
— Ти мусиш вивести його звідси.
— Він проведе нас до виходу з рівня.

— Чому? — прошепотіла Аліса.

Лея усміхнулася — сумно, але по-справжньому.

— Бо для нього ти — найсвітліше, що залишилося.
— Навіть якщо ти не я…
— ти — моя тінь, і він це відчуває.

цок… цок…
47-Б зробив крок вперед і…
опустив голову.
Наче чекав її рішення.

Аліса підійшла ближче.

Ледь торкнулась його руки.

Вона була холодною.

Сильно.
Але під її пальцями… щось здригнулося.

Йому було… боляче.

Марко вигукнув:

— Алісо, обережно!

Але істота не напала.

Вона лише торкнулася пальцями її долоні.
Ледь-ледь.

Притягнула до себе — ніжно, як дитина, що боїться втратити маму.

— Ані… са… — повторив він.

Інтернат здригнувся.

Десь нагорі завила сирена.
Зачинились старі двері.
Загорілися аварійні лампи.

І Аліса зрозуміла:

інтернат прокинувся.
Він знає, що "Тінь 12" активована.
І він їх тепер не випустить.