Лицем до лиця з минулим

Вони падали недовго — але цього вистачило, щоб у грудях знову запекло повітря, а світ згорнувся в один суцільний чорний клубок.
Марко встиг обхопити Алісу, притиснувши до себе, і вони вдарилися об щось м’яке — ніби старий мат або купу ганчірок.

Темрява була густою, але… не німою.

Хтось дихав поруч.

Ледь чутно.
Короткими, болісними вдихами.

Марко підняв ліхтарик.
Промінь ковзнув бетонною стіною… потім — на підлогу… і зупинився на фігурі, що сиділа, притулившись до стіни.

Дівчина.

Бліда.
Худа, ніби висохла від місяців голоду.
Руки — скуті металевими браслетами, але ланцюги давно проржавіли і звисали з них, як мертві змії.

Очі — величезні, світлі, виснажені.

Вона підняла голову.

Аліса відчула, як повітря в легенях зупинилося.

Це була вона.

Дівчина з фотографій старих випусків, стертих із підписів.
Дівчина зі спогадів, які Аліса ніколи не мала.
Дівчина, яка зникла.

Лея.

— Ти… — прошепотіла Аліса. — Ти правда…

Лея ледь усміхнулася — тонко, майже непомітно.

— Жива, — відгукнулась вона, але в голосі не було впевненості.
— Хоча… не впевнена, що правильно називати це життям.

Марко впав на коліна поруч із нею, руки тремтіли.

— Ти…
— Ти жива…
— Лейо… Боже… Лейо…

Він торкнувся її руки — обережно, ніби боявся зламати.

— Я думав… що ти…
— що всі казали…

Він задихнувся від сліз, яких не стримував.

— Я шукав тебе… три роки…

Лея опустила очі.

— Знаю, — прошепотіла. — Я чула тебе. Кожну ніч, коли ти був на поверхах.
— Я думала… ти знайдеш мене раніше.

Марко тремтів.
Аліса дивилась на них і не могла повірити, що бачить живу дівчину, яка була ключем до всіх таємниць.

Лея раптом подивилася на Алісу.

Довго.
Прицільно.
Занадто знайомо.
Наче дивилась у дзеркало, але в минуле.

— А ти… — тихо сказала вона. — Ти прийшла.

— Ти… кликала мене, — прошепотіла Аліса. — Але чому?
— Я — не ти. Я інша.

Лея ледь покачала головою.

— Ти — та, ким я повинна була стати.

Аліса відступила.

— Щ… що?

Лея підняла руку й торкнулася її щоки.
Її пальці були холодні, але рух — дивно ніжний.

— Ти думаєш, що випадково сюди потрапила?
— Думаєш, що це просто стипендія?
— Думаєш, що хтось випадково знав твоє ім’я?

Аліса ледве дихала.

— Хто я, Лейо?

У темряві підвалу той момент розрізав тишу гостріше, ніж будь-який крик.

Лея промовила:

— Ти — моя копія.
— Мій дубль.
— Мій «екземпляр Б».

Аліса похолола повністю.

Марко різко підвів голову:

— ЩО?!

Лея опустила повіки, ніби згадуючи щось, що боліло навіть думкою.

— Вони шукали ідеальну модель.
— У мене був потрібний тип нервової реакції, потрібна структура пам’яті…
— Але моє тіло не витримало експериментів.
— Тоді вони зробили… тебе.

Аліса відступила назад у темряву.

— Ні…
— Ні… я не…
— Це неможливо…

Марко підвівся і став між ними.

— Вони не зробили Алісу! Вона — не експеримент! Вона жила… мала сім’ю…

Лея подивилась на нього з тихим співчуттям.

— Тобі ніколи не здавалося дивним, що її документи — ідеально чисті?
— Що її родина — не біологічна?
— Що всі записи про дитинство — без жодного збою?

Аліса затулила вуха.

— Замовкни!
— Я не ти!
— Я… я справжня…

Лея торкнулася її руки.

— Ти справжня.
— Але ти — частина мене.
— Ти — моє друге життя.
— Мій порятунок.

Аліса впала на коліна, не в силі дихати.

Марко нахилився над нею.

— Це неправда.
— Це може бути брехня експерименту.
— Або дезорієнтація.
— Або… або…

Лея стомлено зітхнула.

— Або я — твоя тінь, Алісо.
— А ти — моє продовження.

Тиша впала між ними.

Аліса підняла голову.

— Якщо я… твій дубль…
— то де твій справжній 47-Б?

Лея на мить перекосилася від страху.

— Він…
— Він вийшов із-під контролю.
— Його реакція на експеримент… була нестабільною.
— Він шукав мене.
— І… знайшов.

Марко зблід.

— Ти хочеш сказати…

Лея заплющила очі.

— Він хотів «захистити» мене.
— Навіть від мене самої.

Аліса відчула, як у повітрі щось змінилося.

Темрява позаду ніби згустилася.

Вони всі почули звук.

Повільний.
Обережний.
Боляче знайомий.

цок… цок… цок…

Марко схопив Алісу за руку.

— Він іде сюди.

Лея нахилилась до Аліси.

— Послухай мене.
— Є тільки один спосіб вижити.
— Ти мусиш закінчити те, що вони почали.
— Інакше він забере нас усіх.

— Що закінчити?!

Аліса тремтіла.

Лея прошепотіла їй в саме вухо:

— Ти мусиш повернути свою пам'ять.

Марко зблід:

— НІ!
— Це їхній план!
— Вони хочуть повернути експеримент!

Лея вперлася пальцями в голову Аліси — на лоб, на скроні, на щоку.

— Він іде за тобою, бо думає, що ти — я.
— Ти мусиш стати собою.
— Справжньою собою.
— Бо він впізнає лише реальну Лею.

Аліса задихнулася від паніки.

— Але… я НЕ ЛЕЯ!

Лея відкрила очі.

У них була вся правда світу.

— Ти — її версія.
— Та, яка вижила.
— Та, яку вони вдосконалили.
— Та, яку він шукає.

цок… цок…

Звук був уже зовсім близько.

Аліса стиснула кулаки.

— Якщо я… частина тебе…
— тоді скажи мені:
— ХТО Я?!
— І ЧОМУ ВІН МЕНЕ ХОЧЕ?!

Лея нахилилась.

Шепіт був ледь чутний:

— Бо ти — не Аліса.
— Ти — Проєкт “Тінь 12”.
— І він думає… що ти — його друга половина.

Марко схопив її за руку.

— Алісо!
— БІЖИ!

цок…
цок…
цок…

47-Б стояв на вході.

І він нарешті…
побачив їх усіх разом.