Те,що прокинулося разом із правдою

Коли Аліса опустила важіль, підвал завмер.

На секунду — ніби весь «Горислав» забув, як дихати.

Потім…

ГУЛ.
Глибокий, багатошаровий, ніби щось старе й забуте приводили в рух.

Під ногами затремтіла підлога.
Стіни заскрипіли — як кістки, що давно не рухалися.
Уповільнене ревіння систем, які мали ніколи більше не вмикатися.

Марко відступив, прикриваючи Алісу плечем.

— Що ти зробила?..

Аліса не відводила очей від панелі.

— Відкрила те, що завжди було закритим.
— Я… пам’ятаю це.
— Фрагментами, але… пам’ятаю.

Її руки тремтіли.
Не від страху — від усвідомлення.

Глибоко всередині, десь за межами думок — прорвався чужий голос.
Тихий.
Пошарпаний.

"Вони використали тебе.
Вони зробили з тебе ключ."

Марко взяв її за руку.

— Алісо…
— ти не експеримент.
— Ти — людина.
— І хто б не хотів, щоб ти це забула — він не переможе.

Але підлога знову здригнулася — значно сильніше.

БАХ!
БАААХ!

Двері позаду вгиналися.
Той, хто прорвався з вентиляції… знайшов їх.

Марко прикрив собою Алісу.

— Він ламає двері!
— Нам треба йти!

Але Аліса раптом відчула, що її ноги приросли до підлоги.

В архіві, серед старих папок і пилу, з’явився звук.
Не ззовні.
Зсередини.

клац… клац… клац…

Залізні замки в глибині коридору почали розблоковуватися один за одним.

— ЩО ЦЕ?! — вигукнув Марко.

Аліса заплющила очі.

— Це те, що було опечатано.
— Те, що хотіли сховати навіть від персоналу.
— Рівень «0».
— Центр експериментів.

Марко зблід.

— Там, де зникли Лея та мій брат?

Аліса відкрила очі.

— Там, де все почалося.
— І де все… закінчиться.

Підлога раптом розійшлася з ледь чутним тріском.
Просто перед панеллю — частина плит піднялася, утворивши вузький отвір.

Знизу дуло холодом.
Темним, вологим.
Повним запаху старих ліків і іржі.

Марко схопив її за руку:

— Ми туди не підемо. Це…
— Це самогубство.

Аліса дивилась униз.

Щось там… рухалося.
Тихо.
М’яко.
Наче дихало.

— Це шлях, — сказала вона.
— Лея… кличе звідти.
— Я відчуваю її ближче, ніж будь-де.

— Алісо, Лея може бути… вже не тим, кого ти слухаєш!
— Вона могла змінитися.
— Вона могла… не вижити!

Але перш ніж вона встигла відповісти —

БААХ!

Металеві двері позаду розірвалися.

І той, хто був у вентиляції, увірвався в кімнату.

Він був… схожий на людину.
Колись.
Дуже давно.

А тепер — лише тінь форми.

Руки надто довгі, ноги надто тонкі, спина вигнута.
Але обличчя…

Обличчя мало щось людське.
Дуже старе, зморшкувате, темне.
Очі — порожні, як дві порожні ями.

Він дивився прямо на Алісу.

І промовив тим самим, зламаним голосом:

— Ти…
— повернулася…

Марко виступив вперед, затуляючи її.

— Вона НЕ з тобою!

І тоді створіння…
усміхнулося.

Усмішка була повільною, розтягнутою, неначе шкіра могла порватися.

— Вона…
— моя…

Аліса відчула, як ноги знову стали холодними.

— Хто ти?..

Він зробив крок уперед.
Коліна тріщали.
Пальці тягнулися до неї.

— Я…
— твій перший…

Марко зблід.

— Перший ХТО?!

Створіння не відповіло.
Воно зробило ще один крок…

І тоді — з отвору в підлозі пролунав звук.

Не зламана луна.
Не шипіння.

А людський голос.

Чіткий.
Слабкий.
Але живий.

— Алісо…
— не підходь до нього…

Аліса відступила.

Марко зблід ще більше.

— Це…

Аліса прошепотіла:

— …Лея.

Створіння різко рикнуло, ніби почуло ім’я, яке не хотіло чути.

Воно рвонулося вперед.

Марко закричав:

— АЛІСО, У НИЗ!!! ШВИДКО!!!

Вона кинулася до отвору.
Марко стрибнув за нею.
Створіння махнуло рукою, і метал свиснув над головою.

Вони впали у темряву.

І як тільки Аліса зникла — створіння завило так, що стіни здригнулися:

— ТИ — МОЯ!!!

Людський голос унизу прошепотів:

— Швидше…
— я тут…

Аліса відкрила очі.

І побачила… силует.

Тонкий.
Живий.
З русявим волоссям.

Голос повторив:

— Я — Лея.
— І ти мусиш знати правду, Алісо…