Ключ, який шукаєш не ти,а він тебе

Повітря в підвалі стало густішим, ніби стіни змикалися.
Аліса й Марко йшли вперед — вузьким коридором, де світло ліхтарика виривало з темряви лише клапті реальності.

За їхніми спинами ще довго лунало:

— Алісо…
— не повертайся одна…

Цей голос в’ївся в мозок — болючий, беззахисний.
Аліса не могла збагнути: чи це справді Лея… чи щось, що лише копіює її голос?

Марко йшов попереду, але вона бачила, як тремтить його рука, що тримає ліхтарик.

— Марку…
— якщо вона справжня… якщо Лея жива…
— де ключ?

— Тут, — сказав він. — Має бути тут.
— Підвал має стару систему аварійних механізмів. Вони розташовані в самому серці корпусу.

— В серці?

— Там, де починали всі експерименти.

Аліса відчула, як у неї холодом стисло шлунок.

Експерименти…
Це слово тепер звучало інакше.
Надто близько.
Надто гостро.

Їхні кроки лунали як удари серця — кожен віддавався луною в порожніх кімнатах.

Раптом Марко зупинився й підняв руку.

— Тихіше.

Аліса теж застигла.
На кілька секунд здалося, що підвал затамував подих разом із ними.

— Ти щось чуєш? — прошепотіла вона.

Марко поклав палець до губ.

І тоді… вони почули.

Не кроки.
Не шепіт.

Дихання.

Тихе.
Дуже близьке.

Ніби хтось стояв зовсім поруч.

Марко різко повернув ліхтарик — і світло впало на вузький отвір у стіні.
Ніби колись тут був вентиляційний канал, а тепер — діра, що відкривалася в інший коридор.

Звідти виходив звук дихання.

— Хтось там… — прошепотіла Аліса.

Марко крокнув назад.

— Якщо це він — мовчи.

— 47-Б?

Марко похитав головою.

— Ні.
— Це… інший.

Аліса затремтіла.

— Інший?!

Марко знову направив ліхтарик у щілину.

— Раніше було троє.
— Ми бачили «А».
— Ми чули «Б».
— Залишився третій.
— Той, що ніколи не вийшов назовні.
— Той, хто зник ще до Леї.

Він додав тихіше:

— Той… кого боялися навіть лікарі.

Аліса відступила ще на один крок.

— І він… зараз там?

Дихання стало гучнішим.
Гарячим.
Рваним.

Ніби хтось ізолювався роками і тепер відчув запах живого.

Марко схопив її за руку:

— Не рухайся.

Світло ліхтарика тремтіло.
Аліса відчула — цей «інший» не просто стоїть за стіною.
Він слухає.

Раптом щілина…
зашурхотіла.

Хтось повільно провів нігтем по металу.
Той звук різав слух.

кццц… кццц… кццц…

А потім — голос.

Не схожий ні на 47-А, ні на 47-Б.

Глухий.
Зламаний.
Але…
розумний.

— Вона…
— прокинулась…

Аліса відчула, як ноги стали кригою.

— Марку…
— він… про мене?

Марко не відповідав.
Його погляд був прикований до отвора.

Голос повторив:

— Вона…
— пам’ятає…
— все…

Аліса заперечно похитала головою.

— Я нічого не пам’ятаю! Нічого!

В отвір просунулася рука.

Худа.
Бліда.
Уся в темних цятках.
Довгі пальці — неначе кістки, обтягнуті шкірою.

Аліса зойкнула й відскочила.

Марко загородив її.

— Ти не чіпаєш її! — крикнув він.

Третій експериментальний…
не рухався.
Тільки пальці ворушилися, ніби щось згадували.

— Вона…
— була…

Аліса затулила вуха.

— Досить! Я не була тут! Я не Лея! Я…

Марко різко стиснув її руку:

— Тихо!

Але було пізно.

Рука за стіною напружилась.
Пальці зігнулися неначе в судомі.

Голос сказав:

— Ти…
— повернулася…
— завершити…

У повітрі почувся резонанс, від якого Аліса відчула біль у скронях.

Марко зірвав її з місця:

— ТІКАЄМО!!!

Вони ринули коридором, поки за стіною щось важко впало, і весь підвал затремтів.

БАХ!

— Що це було?! — кричала Аліса.

— Він!
— Він проривається крізь вентиляційний канал!

БАХ! БАХ!

Залізні листи згинались.

Аліса злякано задихнулася:

— Марку, він же вийде!

— Саме тому ми повинні знайти ключ!
— Єдине місце, куди він не зможе зайти — бібліотека лабораторного крила.
— Там є важіль аварійного доступу.
— І… можливо… записи про Лею.

Аліса спіткнулася, але Марко підхопив її.

— Якщо хочеш знати правду…
— біжи.

Тремтіння посилилося.
Зі стелі посипався пил.

Аліса задихнулась від паніки:

— Марку!
— Він виривається!!!

Марко рвонув її далі.

— Ходімо!
— Він прийшов не за мною…
— а за тобою.

Вони бігли так швидко, що серце вискакувало з грудей.

Коридор звужувався.
Перед ними — металеві двері з написом:

“АРХІВ ЛАБОРАТОРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.
ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.”

Марко схопив ручку — і двері здригнулися.
Відчинилися… на кілька сантиметрів.

— Там ключ! — кричала Аліса. — Я це відчуваю!

— Штовхай разом! — Марко вперся плечем.

З-за спини…
заклекотів дикий звук.

Не людський.
Не тваринний.

ЩОСЬ прорвалося крізь стіну позаду.

Аліса не обернулася.
Вона не могла.

Вона лише кричала:

— МАРКУ, ШВИДШЕ!!!

І тоді…

БАААХ!

Двері розчахнулись.

Марко виштовхнув її всередину — і вони обоє впали на холодну підлогу архіву.

У ту ж мить щось різко врізалося в метал ззовні.

ГУУУУП!

Аліса підняла голову.

На дверях залишився слід.

Слід руки.

Довгої.
Кістлявої.
Тієї самої, що тягнулася до неї з темряви.

Марко піднявся на ноги.

— Ми всередині…
— Але він знає, де ми.

Аліса піднялася, тремтячи всім тілом.

Посеред кімнати стояла стара панель управління.
На ній — п’ять важелів.
Серед них — один з червоним наконечником.

Марко прошепотів:

— Це він.
— Аварійний важіль.

Аліса підійшла ближче.