Голос,який не мав існувати

Метал під пальцями Аліси тремтів.
Не сильно — але достатньо, щоб вона зрозуміла:
там, за завареними дверима, хтось є.

Серце стукало так гучно, що вона боялася — 47-Б повернеться, почувши цей звук.

Голос знову пролунав з-за дверей:

— Алісо…
— Ти прийшла…

Аліса втратила дар мови.

Марко схопив її за плече, ривком відтягуючи назад:

— Не слухай! Це не вона!

— Але… голос…

— Тут усі голоси звучать знайомо! — Марко говорив пошепки, але в кожному звуці було стільки паніки, як ніколи. — Це може бути пастка! Проекція! Ехо експериментів! Ці стіни зберігають звуки!

Аліса хитала головою.

— Ні. Цей… він живий.

Марко різко поставив її спиною до стіни.

— Ти не розумієш!
— Якщо Лея справді там… вона не могла вижити три роки без…

Голос перервав його:

— Марко…
— ти теж тут?

Марко завмер.
Обличчя його зблідло до нереального відтінку.

— Це… неможливо, — він прошепотів. — Вона не повинна знати, що я тут…

— Марко… — голос був тихий, теплий, зовсім не схожий на ті жахіття, що вони бачили раніше. — Ти так виріс…

Марко здався на секунду — його очі стали порожніми, а пальці здригнулися.

Це звучало як справжня Лея.
Справжній голос.

Він зробив крок до дверей.

Аліса перехопила його руку:

— Зупинись! Ти сам сказав — це може бути пастка.

— Але… це вона, — прошепотів він.

Голос відповів:

— Я… холодно…
— я тут… дуже довго…

Аліса знову доторкнулася до металу.
На цей раз — сильніше.

Їй відповіло… тепло.

Тепло.
Добре відчутне.
Тепло чужої руки.

Людина.
Жива.

— Марку… це не ехо.
— Це тіло. Справжнє тіло за дверима.

Марко знову підійшов ближче, торкаючись металу кінчиками пальців.

Тепло відчулось і йому.
Він здригнувся.

— Хтось… там насправді.

Голос продовжував:

— Я… не бачу… не можу вибратися…
— будь ласка…

Аліса подивилася на Марка:

— Ми не можемо її тут залишити.

— А якщо це не вона?! — прошипів він.
— А якщо це щось, що імітує її?

Аліса торкнулася свого жетона.

Він… став теплішим.

— Марку… — її голос затремтів. — Ти ж сам казав: 47-А — агресивний.
— 47-Б — дезорієнтований.
— Але є ще хтось. Третій.

Марко широко розкрив очі.

— ТИ ДУМАЄШ—

— Що є хтось, хто вижив.
— І хто не перетворився в монстра.

Голос тихо покликав її:

— Алісо… я знала, що ти повернешся…

Аліса здригнулася.

— Чому вона говорить так, ніби знає мене?!

Марко опустив голову.

— Бо… — він ковтнув повітря, — якщо Лея була в експерименті…
— її пам’ять могли переплутати.
— Вони могли дати їй чуже обличчя, чуже ім’я, чужі спогади.

Аліса відступила на крок.

— Ти думаєш…
— що я — не просто схожа на неї?

Марко дивився, як на щось неможливе.

— Ти… дуже багато в чому поводишся як вона.
— Думаєш, як вона.
— Реагуєш, як вона.
— У тебе ті самі звички.
— Той самий страх темряви.
— Той самий… — він замовк, дивлячись на її руки. — …шрам на пальці.

Аліса різко відсмикнула руку.
На середньому пальці — тоненький, ледве помітний слід.
Вона завжди думала, що це просто дитяча травма.

Але Марко прошепотів:

— У Леї був точнісінький такий.

У її голові щось тріснуло.
Зсув реальності.
Кавальчик пам’яті, якого ніколи не було…

Голос за дверима повторив тихо:

— Алісо…
— я чекала тебе…

Марко торкнувся металу.

— Якщо вона — жива…
— ми мусимо знайти ключ.
— Десь у підвалі мають бути аварійні механізми.

Аліса відступила від дверей.

— Добре…
— тільки скажи:
— якщо я… це не я…
— хто я тоді?

Марко міцно стиснув її руку.

— Ти — Аліса.
— Навіть якщо на тебе наклали пам’ять, навіть якщо тебе хтось… вибрав.
— Ти людина, не експеримент.

Він прошепотів ще тихіше:

— І я тебе не віддам. Нікому.

Голос з-за дверей прошепотів:

— Не йди… будь ласка… не залишай…

Аліса закусила губу.

— Я… я повернуся, — прошепотіла вона в напрямку дверей. — Обіцяю.

Марко схопив її за зап’ясток і прошепотів:

— Ти повинна знати: якщо це Лея…
— вона може бути єдиною, хто знає, що сталося насправді.
— І… вона може знати, чому ти тут.

Аліса втупилася в метал.

Той був теплим.
Наче людина стояла просто за ним.

— Я знайду ключ, — сказала вона. — Як би глибоко не довелося йти.

Марко кивнув.

— Тоді рушаймо.

Вони розвернулися й рушили далі в темряву підвалу, де стіни дихали чужими спогадами, а повітря ставало дедалі важчим.

І коли вони відійшли на кілька метрів, голос звідти знову промовив:

— Алісо…
— не повертайся одна…