Лабіринт, який не відпускає

Темрява перед ними рухалася.
Не як звір, не як людина — а як тінь, що вже давно втратила форму.

Марко тримав Алісу за руку так міцно, наче боявся, що вона зникне просто під його пальцями.

цок… цок…

Кроки наближалися.
Повільні, обережні, але не вороже-хижі, як у «47-А».
Це звучало… ніби хтось кульгає.
Ніби комусь боляче.

Аліса ковтнула повітря:

— Якщо це… 47-Б… він може бути добрим?

Марко похитав головою.

— Добрим?
— Ніхто, хто був у цих підвалах, не вийшов добрим.

цок…

Голос пролунав ще раз — тихіше, ніж попередньо.
Майже людський.

— Ле… я…

Аліса завмерла.

— Він справді думає, що я — вона… — прошепотіла.

— Тому ти не відповідаєш, — шипів Марко. — Він не повинен почути твій голос. Він упізнає фальш.

Аліса затремтіла.

— Марку… якщо він просить допомоги?

Марко подивився їй в очі:

— А якщо він хоче повернути те, що втратив?

Їхні голоси заглушив наближаючий звук — тепер чіткіший, ритмічніший.
Марко швидко потягнув її за собою.

— Треба ховатися, поки не пізно.

— Куди?!

— Туди, де він не може пройти.

Марко підбіг до вузького проходу з низькою стелею.
Аліса ледве пролізла — стіни дряпали руки, волосся чіплялося за уламки.

Марко став позаду й затягнув її глибше — у темний простір між бетонними плитами.

Вони затамували подих.

цок… цок…

47-Б вийшов у коридор перед проходом.

Марко вимкнув ліхтарик.
Темрява стала повною.

Аліса відчувала, як серце калатає проти грудей, як дихання виривається рваними ковтками.
Марко прикрив її рот долонею.
Вона відчула на собі тепло його шкіри — і тремор.

Він теж боявся.

цок…

Кроки зупинилися просто біля входу до проходу.

Тиша.
П’ять секунд.
Десять.

Потім…

— Не… тікай…

Аліса відчула, як земля йде з-під ніг.
Голос був такий… живий.
Такий… зламаний.

Марко застиг, не зводячи очей з темряви.

— Він знає, що ми тут, — прошепотів він у саме її вухо. — Не рухайся.

цок…

Фігура зробила крок уперед — але не зайшла в прохід.
Наче не могла.
Наче її стримував невидимий бар’єр.

— Чому він не проходить?.. — вичавила Аліса.

Марко відповів:

— Бо це — старий санітарний хід.
— Вони не заходять туди, де… залишилась пам’ять.

— Пам’ять?

Марко кивнув — навіть у темряві вона це відчула.

— Тут загинула та, кого він шукає.

Аліса похолола.
У ній щось крутилося всередині — правда, яку вона не хотіла чути.

— Лея… померла тут?

Марко затримав подих.

— Я не впевнений.
— Але знаю: її ховали… тут.
— Тому він не заходить.

Аліса відчула, як серце стискається.
Наче це була не просто історія про незнайому дівчину.
Наче щось у ній самій відгукнулося болем.

47-Б стояв нерухомо ще кілька секунд.
Потім… опустив метал у руці.
І тихо, майже беззвучно, прошепотів:

— Де… ти?..

Його голос задзвенів порожньою луною.
І повільно — дуже повільно — він пішов у глиб підвалу.

цок… цок… цок…

Кроки віддалялися, поки не зникли зовсім.

Марко видихнув і нарешті забрав руку з її рота.

— Ти в порядку?

— Ні, — чесно відповіла Аліса. — Абсолютно ні.

Марко торкнувся її плеча.

— Нам треба йти далі. Якщо він тут — значить, ми близько.

— Близько до чого?

Марко тримав її погляд.
Груди його підіймалися важко.

— До істини.
— До Леї.
— До того, чому ти… так на неї схожа.

Аліса відчула, як у горлі піднявся ком.

— Марку… я не знаю її. Я ніколи тут не—

Він приклав палець до її губ.

— Не кажи цього.
— Бо інколи… люди можуть не пам’ятати місця, але місця пам’ятають людей.

Він відступив напівкроку, озираючись.

— Ходімо. Нам треба знайти кімнату, яку вони заварили.
— Там… була вона востаннє.

Аліса кивнула.
Вона вже не була певна, чи хоче знати правду.
Але вона знала інше:

Якщо не піде з Марком — підвал забере її так само, як забрав інших.

Вони пішли далі.
Крок за кроком.
Темрява шепотіла.
Стіни дихали.

І саме тоді, коли вони наблизилися до старих дверей, замурованих цеглою…
Аліса почула голос.

Тихий.
Загублений.
Майже дитячий.

— Допоможи…
— будь ласка…

Вона завмерла.

Це був інший голос.
Не «А».
Не «Б».

Марко теж почув. Він різко підняв голову.

— Хтось там… живий.

Аліса прошепотіла:

— Там… хтось є.

Марко схопив її за руку.

— Це може бути пастка.

Аліса видерла руку з його пальців.

— А може — ні.

Вона зробила крок до заварених дверей.

Голос повторився:

— Я тут…
— допоможи…

Аліса доторкнулася до холодного металу.

І в ту ж секунду — відчула, як у долоню щось тепле… відповідає.

Наче за дверима хтось поклав руку в те саме місце.

Марко побілів.

— Алісо… відійди.

Вона прошепотіла:

— Ні.

І двері раптово… здригнулися.

Немов хтось ізсередини торкнувся металу.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

І почула відповідь.
Тиху, але ясну:

— Я… Лея.