Підвал,який пам'ятає

Темрява тут була іншою.
Не просто відсутність світла — вона ніби дихала.
Повільно.
Важко.
Неначе підвал «Горислава» прокидався разом із ними.

Аліса йшла поруч із Марком, стискаючи в долоні ліхтарик так сильно, що пальці заніміли.

Стіни підвалу були сирими, потрісканими. На деяких ділянках виднілися номери — наче тут колись стояли камери або бокси.
Далі — двері, замуровані цеглою.
Місцями — обсипана штукатурка, під якою проглядали металеві листи.

Марко зупинився біля однієї ділянки.

— Тут було вікно. Маленьке.
— Але його заварили після… після того, як тут зникли двоє.

Аліса відчула, як холод пробіг спиною.

— Хто?

Він глянув на неї коротко, але в тому погляді було щось гостре, болюче.

— Лея і мій брат.

Аліса опустила очі на жетон у своїй руці.
Метал здавався важчим, ніж раніше — майже гарячим.

— Марку…
— Якщо те, що ми бачили, — це не твій брат…
— То де він?

Марко вів пальцями по стіні, ніби шукав місце, де колись була щілина.

— Якщо 47 не загинув тут…
— Значить, він ще десь внизу.

Він взяв у руки щоденник.

— І Лея знала, де саме.

Коридор звузився.
Темрява стала густішою, вологішою.
Дихати ставало важко.

— Це місце… — прошепотіла Аліса, — ніби… живе.

— Воно не живе.
Марко пригнув голову, вивчаючи темну пляму на підлозі.
— Але й не мертве.

Ліхтарик освітив слід.
Темний.
Рівний.
Занадто ідеальний.

Наче щось тягнули по підлозі.

Або хтось.

Марко провів по ньому пальцем.

— Це сліди сьогоднішнього 47.
— Він пішов глибше.

Аліса ледь стримала тремтіння.

— Чому він… нас не вбив?

Марко довго дивився на неї.

— Бо він не прийшов за мною.
— Він прийшов за тобою.

Аліса не знайшла слів.

Вона тільки повторювала подумки:

Я ніколи тут не була.
Чому він знає мене?
Чому… пам’ятає?

Далі підвал розширився, відкриваючи кімнату з низькою стелею.

— Це архів, — сказав Марко.

Колись тут стояли шафи. Тепер — лише уламки деревини, обгорілі сторінки, картонні коробки, прогризені часом.

Аліса побачила на підлозі табличку:

“ВІДДІЛ ПРОЄКТІВ.
Доступ лише медичному персоналу.”

— Медичному… — повторила вона. — Але це ж школа.

Марко криво усміхнувся.

— «Горислав» ніколи не був просто школою.

Він нахилився над купою згорілих паперів і почав обережно перебирати їх.

— Щоденник Леї каже, що тут були записи про…
Він проковтнув слова, ніби вони давили його зсередини.

— Про серію.

— Серію? — переспросила Аліса.

— Серію експериментів.
— «Першу серію» вони провели, коли Лея щойно прибула.
— «Другу» — коли почали пропадати учні.
— «Третю»… — його голос став тихішим. — …коли зник мій брат.

Аліса відчула, як повітря в архіві стало важче.

— Ти думаєш…
— 47 — це… частина експерименту?

Марко не відповів одразу.

Потім тихо сказав:

— Він був.

Аліса пройшлася кутком кімнати.
Ліхтарик висвітлив металеву шафу, зачинену на ржавий замок.

— Дивись!

Марко підійшов.

— Ключа тут точно не буде…

Але Аліса вже силкувалася натиснути на дверцята.
Замок скрипів, але не піддавався.

Марко оглянув петлі.

— Вони прогнили. Можемо зірвати.

— Тоді давай.

Він вперся ногами, схопив двері й смикнув.
Метал прогнувся.
Ще раз — і замок тріснув, впавши на підлогу.

Шафа відчинилася.

Аліса різко відступила.

Всередині, на верхній полиці, лежали:

— старі медичні картки
— фото дітей у формі
— папки з гербом «Горислава»
— і… ще один жетон.

Марко дістав його тремтячими руками.

— Номер…
Він упав на коліна.

— 47-Б.

Аліса нахилилася.

— «Б»?
— Що це значить?

Марко підняв очі на неї.

У його голосі вперше звучав справжній жах.

— Це значить…
— що було двоє.
— 47-А і 47-Б.

Аліса відчула, як серце ударило так сильно, що вона мало не втратила рівновагу.

— Тобто…

Марко закрив очі.

— Той, хто напав на нас — був А.

— А «Б»?..

Марко повільно обернув погляд у темряву коридору, з якого вони прийшли.

— «Б», можливо, живий.
— Можливо… десь тут.
— І, якщо він залишав сліди…
Він показав на папір Аліси.

— То він чекає на тебе.

Аліса затиснула жетон у кулаці.

— Чому?!
— Чому саме я?!

Марко дивився довго.
Наче зважував, чи має право сказати.

— Бо ти… дуже схожа на дівчину, яка була 47-Б.
— На справжню.
— Ту, яку вони намагалися… змінити.

Аліса зробила крок назад.

— Ти кажеш, що я схожа на…

Він закінчив за неї:

— …на Лею.
— Схожа настільки, що це не може бути випадковістю.

У підвалі стало так тихо, що Аліса почула власний пульс.

І тоді…

цок…

Десь у коридорі знову пролунав звук.

Але цей… був інший.
Не різкий.
А плавний.
Тихий.
Мов хтось чекав.

Марко різко підняв голову.

— Це не А.
— Це той, хто залишив тобі записку.

цок… цок…

Аліса ступила ближче до нього.

— То це… 47-Б?

Марко стискав ліхтарик так, що суглоби побіліли.

— Можливо.
— Можливо — так.

З темряви пролунало:

— А… лі… со…

На цей раз голос був не хрипкий.
Не зламаний.

Сумний.
Знайомий.
Ледь людський.

Марко схопив її за руку.

— Ти не підходиш до нього.
— Не під яким приводом.

Знову звук.
Ближче.

цок…

Аліса відчула, що знову хоче ступити вперед.
Наче щось у темряві кликало її.

— Марку… — прошепотіла вона. — Він… ніби знає мене. Але не як монстр. Як людина.

Марко кивнув.

— 47-Б…
— Це той, хто шукає Лею.
— Він не знає, що вона зникла.
— Він може думати, що ти — вона.