Той,хто біжить за тобою

Все сталося за секунду — але ця секунда розтягнулася для Аліси у вічність.

Фігура з номером 47 рвонула вперед так різко, що каміння під її ногами розлетілося.
Її рухи були неприродними — змішаними з ривками, ніби м’язи під шкірою працювали не так, як у живої людини.

— Біжи! — крикнув Марко, штовхаючи Алісу в бік.

Але вона стояла, вражена жахом, не в змозі поворухнутися.

Метал у руці істоти вдарив по землі — цок!, ніби відлік.
Ще один крок — і вона була б зовсім близько.

Марко схопив Алісу за зап’ясток і рвонув на себе так сильно, що вона майже впала.

— Я сказав — біжи!!!

Цього разу ноги нарешті послухалися.
Вони обоє рвонули до дверей старого корпусу.

Тяжкі двері грюкнули позаду, коли Марко ввалився всередину й притиснув їх спиною.

— Тримай! — він показав на засув.

Аліса кинулася до нього й опустила металеву планку.
Руки тремтіли так, що вона ледь не промахнулася.

БАБАХ!

Щось вдарило по дверях з такою силою, що засув затріщав.

Аліса відскочила назад, а Марко притримував двері всім тілом.

— Він не повинен бути тут… не вдень… — прошепотів Марко.
— Це неможливо…

Ще один удар.
Пил посипався зі стелі.

Марко дивився на неї, задихаючись:

— Це не він.
— Він не поводився б так.
— Це… щось інше. Щось, що вирвалося.

— Марко… він нас зламає!

— Не зламає, — він підняв погляд. — Двері триматимуть. Але недовго. Нам треба вглиб.

Вглиб? У старий корпус?
Серце Аліси вибило ще один ривок страху.

— Ти хочеш… туди? У підвал?..

Марко глянув прямо їй у очі.

— Ти хочеш жити?

Вона кивнула.

— Тоді — так. У підвал.

Вони бігли темним коридором, який пах затхлістю, пилом і ще чимось…
Холодним.
Старим.
Наче тут ніхто не ходив десятиліттями.

— Марку, поясни! — вигукнула Аліса, намагаючись не відставати. — Якщо це не твій брат, то хто? Що це?

— Не знаю точно.
— Але якщо «47» тут…
Він на мить замовк, зосереджено вдивляючись у темряву.

— Значить, хтось його випустив.

— Хтось?

— Або щось.

Вони добігли до кінця коридору.
Перед ними — важкі металеві двері.
На них — знак радіаційної небезпеки, хоч справжньої радіації тут, скоріше за все, не було.
Просто спосіб відлякати тих, хто випадково намагатиметься зайти.

— Давай! — Марко смикнув ручку, але двері не піддавалися.

«47» знову вдарив по зовнішніх дверях корпусу.
Звук прокотився коридором.
Серце Аліси знову зупинилося на мить.

— Марку! Він близько!

Він знову рвонув ручку.

— Тут є код! — крикнула Аліса, помітивши панель збоку.

— Я знаю! Але я не знаю який!

— Хтось знає! — вона схопила його за руку. — Твій брат знав? Лея знала?

Марко завмер… і повільно витягнув із кишені зошит.

— В щоденнику… було щось про цифри…

Він швидко перегорнув сторінки.
Листя шелестіли в темряві.
Позаду — лунали кроки.

цок… цок… цок…

— Швидше! — Аліса стискала кулаки так сильно, що нігті врізалися в долоні.

І раптом Марко сказав:

— Ось!
Він показав сторінку.
На ній — короткий запис:

"Код у всіх однаковий.
День, коли все почалося."

Аліса розгубилася.

— Що це означає?! Який день?!

Марко відповів тихо:

— День першого експерименту.

— І коли це було?!

У його очах промайнуло щось — порожнеча.
Безнадія.
Відчай.

— Я не знаю, Алісо.

Вона відчула, як холод просочився всередину.

Гуп.

Фігура вдарила по дверях корпусу.

Марко підняв голову.

— Але є хтось, хто знає.

Хтось?

Аліса не встигла запитати.
Бо в наступну мить у кінці коридору…
показалася тінь.

Висока.
Вона рухалася повільно.
Метал у руці світився у відблисках аварійного світла.

І фігура промовила:

— А… лі… со…

Слово розтягнулося в темряві, мов лезо.

Марко став перед нею.

— Назад. Не дихай глибоко. Він реагує на звук.

Аліса серцем відчувала: якщо вони не відкриють двері — все закінчиться тут.

— Марку, як знайти дату?!

Він шепнув:

— Ти маєш те, що потрібно.
— Той папірець. Що тобі підсунули.

Аліса витягла записку з кишені так швидко, що вона ледь не порвалася.
Очі пробігли рядки.

«47 — не загинув.
Він чекає.»

Ні дати.
Жодної підказки.

— Тут нічого! — вигукнула вона.

Марко спробував ще раз рвонути двері.
Безуспішно.
Тінь рухалася ближче.

цок… цок…

І тоді Аліса помітила…
другий бік аркуша.

Він був зім’ятий, вона його не розгладила вночі.

А тепер…
вона побачила…
стерті олівцем цифри.

12.11.

— Марку! — вона схопила його за рукав. — Дата! Вона була стерта… але я бачу! Дванадцяте ліста—

Він не дав закінчити:

— Вводь!

Руки тремтіли.
Вона ледь влучала по кнопках.
Марко стояв перед нею, захищаючи власним тілом, ніби щит.

Фігура зупинилася.
Опустила голову.
Зробила останній крок…

12 11

Панель загорілася зеленим.

— Є! — вигукнула Аліса.

Марко вхопив двері й рвонув.

— Заходь! Швидко!

Вони влетіли всередину.
Марко стягнув двері так, що в плечах хруснуло.

В останню секунду Аліса побачила під світлом миготливої лампи…
очі фігури.

Темні.
Порожні.
Але вони… блищали.

Наче вона таки когось впізнала.

Марко заборонив їй дивитися, але вона не могла відірвати погляду.

Фігура прошепотіла:

— Ти… повернулася…

БАХ!

Двері зачинилися.

Темрява охопила їх.

Марко сперся спиною об стіну, важко дихаючи.

— Тепер… — він прошепотів, — ти бачиш.
— «Горислав» не відпускає тих, кого хоче повернути.

Аліса затиснула жетон у кулаці.