Зниклі голоси

Вітер пронизував подвір’я так, ніби намагався прогнати їх геть.
Стоячи поруч із Марком, Аліса відчувала, як холод повільно сповзає під шкіру, стискаючи груди.

— Мало часу… — повторила вона. — Чому?

Марко провів рукою по обличчю, ніби борючись із думками, які не хотів озвучувати.

— Бо якщо воно вже знає твоє ім’я… ти стала міткою.
— А мітки в «Гориславі» довго не живуть.

Аліса відступила на крок.

— Ти говориш так, ніби це… людина.

— Це не людина, — різко перебив він. — І не те, що тут колись було. Це те, що залишилось після.

Його очі стали ще темнішими.

— Після експериментів.

Аліса відчула, як ноги робляться ватяними.

— Яких… експериментів?

Марко підняв зошит Леї.

— Те, що в документах назвали «медичними дослідженнями». А насправді…
Він подивився вбік старого корпусу — темного, мертвого.

— Тут із дітьми робили щось, що ніколи не мали робити.

Аліса ледве знайшла голос:

— Ти впевнений?

Марко простягнув їй зошит.

Він відкрив сторінку, де слова були написані поспіхом, нерівними лініями:

“Підвал — не технічна зона.
Це місце, де нас рахували.
Нас, тих, хто “не підходить”.
Нас, кого можна змінити.”

Аліса відчула, як кров відходить від обличчя.

— «Змінити»?.. — її голос тремтів.

Марко кивнув.

— Тіло, пам'ять, реакції.
— Вони хотіли створити ідеальних учнів. Ідеальних людей.

— Це божевілля, — прошепотіла Аліса.

— Я знаю.
Марко глянув на неї.
У його очах світилась щира тривога.

— Лея думала, що вони з моїм братом наблизились до правди.
— Тому… їх і не випустили.

Раптом у повітрі щось змінилося.

Тиша стала надто тихою.
Повітря — густішим.
Наче ніч завмерла, вдивляючись у них.

Марко різко повернув голову в сторону лісу.

— Хтось йде.

Аліса затримала подих.

— Учитель?

— Ні.
Його голос став гострим, як лезо.
— Це ходить інакше.

Вони обидва слухали.

Кроки.
Повільні.
Розмірені.
Наче хтось тягнув ноги.

Потім — знайомий звук.

цок… цок… цок…

Аліса вчепилася в руку Марка.

Він не відвів погляд і коротко стиснув її пальці.

— Не рухайся, — прошепотів він. — Якщо це те, про що я думаю… рух приверне увагу.

Кроки стали ближчими.
Аліса відчула, як волосся на потилиці піднялося.

З-за кутка старого корпусу хтось з’явився.

Фігура.
Висока.
Дуже худа.
Плечі трохи зігнуті, голова нахилена.

На ній була стара шкільна форма.
Вицвіла.
Брудна.
Наче її носили роками… або вирили з землі.

Обличчя приховувала тінь.
Але руки…

Руки були кістляві й довгі, як у когось, хто надто швидко виріс.

В руці — металевий предмет.
Той, що вона чула вчора.

цок.

Аліса задихнулася.

Марко поклав руку їй на плече — міцно, заспокійливо.

Фігура повільно підняла голову.

Світло ліхтаря впало на її обличчя.

І Аліса відчула, як земля пливе з-під ніг.

Обличчя було…
майже звичайним.
Молоде.
Але з очима, які не належали живій людині.
Темні.
Порожні.

І губи прошепотіли:

— А…лі…со…

На цей раз — чітко.
Голос — глухий, зламана луна.
Наче імітація людської мови.

Марко прошепотів:

— Не відповідай.

Фігура зробила крок уперед.
Метал у її руці дзенькнув об землю.

Аліса відступила.

— Це… хто?.. — її голос був майже не чутний.

Марко став перед нею.

— Це ті, кому не дали піти.
— Ті, кого не вдалося зробити ідеальними.
— Ті, хто залишився між життям і смертю.

Фігура ще раз підняла метал і провела ним по каменю.

цок… цок…

— Він знає твоє ім’я, — прошепотів Марко. — Значить… він тебе пам’ятає.

— Як він може мене пам’ятати?! Я ніколи тут не була!

Марко різко обернувся:

— Можливо, не ти.
— Але хтось… з твоїм обличчям.

Лея.
Дівчина, що зникла з братом.
Блондинка.
Світлі очі.
Невідоме походження.

Аліса відчула, як у грудях щось стискається від холоду.

Фігура зробила ще один крок, і світло ліхтаря впало на її шию.

На шиї висів жетон.

Металевий.
З номером…

47.

Аліса видихнула:

— Це… твій брат.

Марко не рухався.

— Ні.
— Це те, що від нього залишилося.

Фігура різко повернула голову в їхній бік.

І у наступну мить…

Вона кинулася вперед.