Той,хто чекає

Аліса сиділа на підлозі, стискаючи аркуш так, ніби той міг у будь-яку мить зникнути.
Лампочка над ліжком мерехтіла — слабко, ніби теж боялася темряви за дверима.

«47 — не загинув. Він чекає.»

Слова пекли мозок.
Хто залишає такі записки?
І головне — чому саме їй?

Ліна спала, навіть не підозрюючи, що за кілька метрів від неї відбувається щось, що не мало статися в жодній школі.

Аліса торкнулася жетона.
Метал обпікав холодом.
Наче справді живий.

— Хто ти такий?.. — прошепотіла вона в порожню кімнату.

Відповіді не було.

Наступного ранку коридори «Гориславу» здавалися неприродно тихими. Ні сміху, ні гомону — лише приглушені кроки, як у лікарні.

Ліна бігла поруч, жуючи бутерброд:

— Ти знову бліда, як привид. Точно спала?

— Мені… знову було не по собі вночі, — відповіла Аліса.

Ліна зупинилася й уважно на неї подивилась:

— Якщо хтось тебе чіпляє — скажи. Тут вистачає ідіотів.

Аліса хотіла сказати. Хоча б половину. Але язик не повернувся.
Записка з надряпаними літерами пекла кишеню.

— Все нормально, — повторила вона. — Правда.

Ліна не повірила, але не стала допитуватися.
Бо саме в цей момент по коридору пролунало:

— С-2, швидше! У нас практичні в лабораторії!

Голос Марка.

Ліна зиркнула на нього й штовхнула Алісу ліктем:

— Пішли. Наш «куратор темних справ» уже нервує.

Лабораторія знаходилася в іншому крилі — новішому, з білими стінами та сучасним обладнанням.
Геть інша атмосфера — стерильна, холодна, майже лікарняна.

Аліса зайшла останньою.
Марко стояв біля вікна, тримаючи в руках якийсь документ.
Він навіть не підняв погляду, але сказав:

— Ти запізнилася.

— Вибачте…

— Не мені вибачайся. Тут запізнення інколи рятують життя. А інколи — навпаки.

Він нарешті повернувся до неї.

Аліса завмерла.

Він… дивився не так, як учора.
Не різко.
Не зверхньо.

А так, ніби вона була відповіддю на питання, яке мучило його багато років.

— Нам треба поговорити, — тихо сказав він.

— Про що?

— Про те, що знайшла ти. І… про те, що знайшов я.

Аліса мало не випустила з рук зошит.

Він знає про записку?
Чи…

Марко відвів погляд від інших учнів і коротко кивнув на двері.

— Після уроків. На старому подвір’ї. Там камер немає.

— Навіщо?

Він не відповів.
Тільки тихо додав:

— Якщо те, що ходило вчора коридором, лишило тобі щось — це значить одне:
ти більше не просто новенька.

Після занять учні гуділи, як розбурканий вулик.
Хтось сміявся.
Хтось скаржився на домашку.

Аліса не чула нічого.
В голові — лише відлуння записки:

«Він пам’ятає тебе.»
«47 — чекає.»

Вона кілька разів намагалася підійти до Марка на перерві, але він зник.
Наче крізь підлогу провалився.

Коли дзвінок на кінець дня пролунв, Аліса побігла на старе подвір’я.
Це місце було на задньому дворі, де стояли старі лавки й поламаний фонтан.
Сюди майже ніхто не заходив.

Марко вже був там.
Стояв, спершись на стіну, руки в кишенях, погляд темний і задумливий.

— Прийшла, — сказав він, не піднімаючи голови. — Добре.

— Що відбувається? — Аліса підступила ближче. — Чому ти так дивно поводишся? І що означає «47 чекає»?

Марко підвів очі. Повільно.
Ніби це важило багато.

— Бо 47 — це мій брат.

Аліса завмерла.

— Що?

Марко ковтнув повітря.

— Він зник три роки тому.
Ніхто не шукав його, ніхто не говорив про нього.
Директорка сказала, що його «перевели».
Але я знав. Я завжди знав, що це брехня.

Він витяг жетон, який раніше забрав у Аліси, і простягнув його їй.

— Це був його ключ.
— Його номер.
— Його кімната.
— І… його доля.

Аліса дивилася на жетон, який уже здався знайомим.

— Але як він опинився… у мене?

Марко повільно наблизився.

— Бо хтось хоче, щоб саме ти знайшла його сліди.

— Але чому я?..

Марко подивився на неї так, ніби зважував свої наступні слова.

— Бо ти схожа на ту дівчину, з якою він пропав.

У Аліси перехопило дихання.

— На… кого?

Марко вдихнув повільно, майже болісно.

— Її звали Лея.
Вона була блондинкою. Мала такі ж очі, як ти.
Вона теж приїхала сюди раптово, по стипендії.
Теж чула шепоти вночі.
Теж отримувала записки.
І теж знайшла чийсь жетон.

Аліса не дихала.

— І що сталося з нею?

Марко заплющив очі.

— Вони зникли разом.

Поки Аліса намагалася зібрати думки докупи, Марко відкрив свій рюкзак і дістав старий зошит.
Пожовклі сторінки, обірвані краї.

— Це був її щоденник.
Я знайшов його в старому підвалі. Там, де не повинно було бути нічого.

Аліса простягла руку, але Марко похитав головою:

— Спершу прочитаю тобі те, що стосується тебе.

Він відкрив зошит на сторінці з кривими, нервовими літерами.

І прочитав уголос:

"Якщо хтось знайде цей жетон…
Якщо він потрапить до блондинки з блідими очима…"
"Значить, вона — наступна."

Аліса відчула, як у грудях щось обірвалося.

— Наступна… хто?

Марко закрив щоденник.

Подивився їй у очі довгим, важким поглядом.

— Наступна, кого школа забере.

Вітер пролітав між деревами.
Темні стіни інтернату нависали довкола.

Марко говорив тихо, як перед прірвою:

— Ти питаєш, чому 47 чекає?
— Бо він, можливо, ще живий.
— Бо Лея, можливо, ще жива.

Аліса відчула, як у неї в животі стискається холодний клубок.

— А тепер… — Марко зробив крок ближче, і між ними залишилося кілька сантиметрів.
— Скажи мені правду.

Його голос став майже шепотом.

— Що ти чула тієї ночі?

Аліса затремтіла.

І відповіла:

— Він… знав моє ім’я.