Те, що виходить з темряви

Темрява в кінці коридору ворухнулася тихо — надто тихо, щоб це був хтось із учнів.
Аліса відчула, як шкіра на руках вкривається мурашками, а дихання стає неглибоким.
Здавалося, повітря навколо стало густішим, важчим.

Цок… цок… цок…
І знову — той металевий звук, знайомий до ознобу.
Він лунав так рівно і повільно, ніби в ньому була якась… холодна свідомість.

— Відходимо, — прошепотів Марко, але сам не рушив із місця.
Він стояв між Алісою та темрявою, напружений, готовий кинутися вперед.
Наче охоронець, який знає, що за мить може статися щось невиправне.

Ліна сіпнула Алісу за руку:

— Пішли! Не стій!

Але ноги Аліси ніби приросли до підлоги.
В очах — рух тіні, щось чорне, низьке, неможливо розпізнати.
Вона не могла відірвати погляду.

Марко різко підступив до неї й прихилив долонею її голову до себе, до грудей, затуляючи огляд.

— Не дивись.

Його голос був тихим, але твердим.

— Але…

— Я сказав — не дивись.

Він утримував її так, наче боявся, що вона побачить щось таке, від чого вже не відійде.

Скрегіт ще ближчий.
Вже за кілька кроків.

Аліса чула кожний звук.
Чула, як десь позаду учні стиха зойкнули.
Чула, як хтось затиснув рот долонею, щоб не закричати.

Лише Марко стояв рівно.
Його дихання було глибоким, контрольованим, але м’язи напружені, як струна.

І раптом — тиша.
Абсолютна.
Наче той, хто йшов, зупинився просто перед ними.

Марко затримав подих.
Аліса теж.

Минуло три секунди.
П’ять.
Вісім.

І тоді щось…
дуже легенько…
торкнулося дверей зліва.

дзеньк.

Аліса здригнулася так, що Марко інстинктивно притиснув її міцніше.

— Віддаляється, — шепнув він через мить.

І справді — звук почав відходити назад, у темряву.
Повільно.
Рівно.
Метал об підлогу.
Крок… крок… крок…

Поки не стих зовсім.

Тільки тоді Марко відпустив Алісу.

— Ти нормально? — його голос був тихішим, ніж зазвичай.

Аліса кивнула, хоч руки тремтіли.

Ліна обняла її за плечі:

— Все. Все, він пішов… хто б то не був.

— Це не “хто”, — виправив Марко.
— І точно не «він».

Його погляд залишався прикутим до темного коридору.
Очі блищали так, що було видно — він знає набагато більше, ніж говорить.

— Марку, — обережно сказала Ліна, — може… розкажеш новенькій, що це таке?

Він потер скроню рукою.

— Я не знаю, що саме.
— Але знаю одне: воно не чіпає групи. Лише тих, хто…

Він зупинився.

— Хто що? — запитала Аліса.
— Будь ласка. Скажи.

Марко зустрів її погляд.

І в цю мить він уже не виглядав різким чи байдужим.
Лише дуже втомленим.

— Лише тих, хто має… зв’язок з минулим цієї школи, — нарешті відповів він.

Аліса відчула, як щось холодне повільно спустилося по хребту.

— Який ще зв’язок? Я тут уперше.

Марко крокнув ближче.

— Можеш і не знати про це.
— Але школа пам’ятає обличчя.
— Деякі — надто добре.

Аліса розгублено кліпнула.

— Що ти маєш на увазі?

Його погляд ковзнув по її обличчю так, ніби він намагався знайти відповідь у кожній ледь помітній рисі.

— Це не перший раз, коли я бачу тебе, — сказав він.

— Але… — вона розгубилася. — Я ж ніколи тут не була.

— Можливо, ти ні, — прошепотів Марко. — Але хтось, дуже схожий на тебе, був.

Аліса не встигла нічого сказати — позаду почувся голос куратора поверху:

— Учні! Негайно відійдіть від забороненої зони!

Марко відступив на півкроку, обличчя знову стало непроникним.

— Про жетон… нікому, — тихо сказав він.

— Чому?

— Бо якщо хтось дізнається, що він у тебе…
Його погляд знову став тривожним.

— …ти станеш наступною.

Куратор гнав усіх назад у центральний корпуc.
Учні беззаперечно підкорилися, хоча шепоти й перелякані погляди ще довго кружляли за спинами.

Аліса йшла поруч із Ліною, але думала лише про одне:

Жетон зниклого учня. Номер 47.
Знайдений під її дверима.
І тінь, що знала її ім’я.
А тепер — слова Марка: «Ти на когось схожа».

Коли вони підійшли до корпусу, Аліса наважилася запитати:

— Ліно… у школі були випадки, коли хтось повертався?
— Ті, хто… зник?

Ліна різко втратила усмішку.

— Ні.
— Ніколи.

— А що з ними було?

Ліна опустила погляд.

— Кажуть, їх знаходили в лісі.
— Або не знаходили зовсім.

Аліса відчула, як серце впало кудись униз.

— Чому ніхто не говорить про це?

Ліна знизала плечима.

— Бо тут усі або бояться, або знають занадто багато, щоб відкривати рота.

Аліса стиснула в руці жетон.
Метал був холодніший, ніж раніше.

Коли ввечері всі повернулися до своїх кімнат, Аліса довго не могла знайти місця.
Ліна заснула відразу — сьогоднішній день виснажив усіх.

Аліса ж сиділа на своєму ліжку з жетоном у руках.

Вона обережно перевела пальцем по стертій літері «Г».

Щось у цьому жетоні було неправильне.
Надто важке. Надто старе.

Надто знайоме.

цок.

Аліса здригнулася й підняла голову.

Звуку майже не було — наче він прозвучав у самій голові.

Вона підійшла до дверей і притиснулася вухом.

Тиша.

Але коли вона повернулася у свою частину кімнати, помітила щось на підлозі.

Маленький аркуш паперу, тонкий, пожовклий від часу.
Він висунувся з-під дверей так, ніби хтось тільки що просунув його.

Аліса підняла аркуш.

На ньому був всього один рядок.
Написаний нерівним, поспішним почерком:

«Не повертай жетон.
Він пам’ятає тебе.»

Аліса завмерла.

А потім — обернула аркуш і побачила ще одну фразу.
Надряпану, майже нерозбірливу, але вона зрозуміла все:

«47 — не загинув.
Він чекає.»