Той,хто знає більше

Аліса прокинулася від різкого стукоту у двері.
На мить вона не могла зрозуміти, де знаходиться — чужа кімната, сіре ранкове світло, запах шкільного коридору…
А потім пам’ять повернула все разом: ніч, кроки, шепіт, те, як хтось знав її ім’я.

— Вставай, новенька! — пролунав голос Ліни. — Якщо спізнишся на перший збір — нас обох закопають у лісі без таблички!

Ліна не стукала — вона тарабанила кулаком у двері, поки Аліса не подала голос.

— Я вже… я встала… — хрипло видихнула вона.

Ліна зазирнула в кімнату.

— Боже, ти виглядаєш так, ніби вночі на тебе хтось кричав з шафи. Не спала?

— Трохи, — Аліса опустила очі. — Просто… непривичне місце.

«Брехня».
Але вона не могла розповісти Ліні про шепіт за дверима. По-перше — та вирішила б, що вона з’їхала з глузду. По-друге — що, якби хтось справді був у коридорі? І знав її ім’я?

Вона швидко перевдяглася у форму, поправила краватку.
В дзеркалі її очі здавалися ще світлішими — майже прозорими від недоспаності.

— Пішли, — Ліна відчинила двері. — Ти ж не хочеш, щоб нас зустріли з ранковою лекцією Олени Вікторівни?

Аліса точно не хотіла. Але коли вони вийшли в коридор, серце на мить зупинилося.
На підлозі, прямо біля дверей їхньої кімнати, лежав невеликий предмет.

Ніби хтось залишив його навмисне.

— Це що? — Ліна підняла брови.

Аліса присіла й підняла річ.

Металевий круглий жетон. На ньому — стерта літера, схожа на «Г».
І номер: 47.

— Це… чийсь бейджик? — припустила Ліна. — У нас раніше на ключі давали номери, але тепер — картки.

Аліса стискала жетон у долоні, відчуваючи холод металу.

— Можливо, хтось загубив, — сказала вона, хоча всередині все кричало: його залишили тобі.

Ліна знизала плечима.

— Віднесеш на чергування. Пішли вже.

Аліса опустила жетон у кишеню й пішла за нею, але весь шлях відчувала на собі невидимі очі, що стежать з кожного кута.

Перша зустріч нового дня відбувалася у великій аудиторії третього корпусу.
Зібрали всіх новеньких і кількох старших кураторів.

Директорка стояла біля дошки, сувора, бездоганна.

— Ви тут, щоб навчатися. Щоб забути старе й почати нове, — промовила вона рівним голосом. — Але пам’ятайте: свобода — це відповідальність. У «Гориславі» немає випадкових учнів. У кожного з вас є причина бути тут. І ви повинні цінувати цей шанс.

Аліса з силою стискала стіл.
«У кожного є причина».
Вона не знала, яка її… або чому взагалі її взяли на стипендію.

— А тепер розподіл за групами, — продовжила директорка. — Вас супроводжуватимуть старости.

Двері відчинилися. У приміщення зайшли троє учнів — дві дівчини та хлопець.

Хлопець був попереду.
Темне волосся. Розстібнутий піджак. Той самий браслет на руці.

Марко.

Його погляд ковзнув аудиторією. Без особливого інтересу.
Поки не зупинився на ній.

На мить світ звузився до цих двох — нього й Аліси.
У його очах було щось насторожене, ледь бентежне, наче він бачив привид.

Директорка віддала йому список.

— Марко, ти відповідаєш за групу “С-2”. Вони в тебе на кураторстві до кінця семестру.

Він навіть не кивнув — просто розвернувся до учнів.

— С-2 — за мною, — його голос був глухий, низький, беземоційний.

Аліса помітила, що Ліна шикнула:

— Чорт… Ми потрапили до нього. Тримайся. Зв’язуватися з Марком — це як гратися з бензином біля багаття.

— Чому?

— Бо він знає більше за інших. І це рідко закінчується добре.

Група рушила за Марком у довгий коридор.
Аліса йшла позаду, намагаючись не виділятися, але Марко раптом зупинився, різко обернувся й глянув прямо на неї.

— Ти, — сказав він.

Аліса здригнулася.

— Я?

— Вчора приїхала. Тебе привезли пізно.

Він вивчав її так, ніби намагався зрозуміти щось важливе.

— Як тобі перша ніч? — буденно запитав він, але в очах спалахнула цікавість.

Аліса відчула, як перехоплює подих.

— Звичайно… нормально.

«Брехня».

Марко злегка нахилив голову.

— Ти чула щось?

Ліна різко повернулася до нього:

— Марку, серйозно? Вона тут перший день. Може, не треба її вже лякати?

Він не відвів погляду.

— Я просто питаю.

Аліса стиснула руки.

— Нічого не чула.

Він кілька секунд мовчав, потім тихо сказав:

— Якщо знову почуєш… не відкривай двері.

У грудях у неї все похололо.

— Чому?

Марко озирнувся, ніби перевіряючи, чи хтось слухає.

— Бо іноді тут ходять ті, хто не має ходити, — відповів він.

— Привиди? — нервово пробурмотіла Ліна.

— Гірше, — сказав Марко.

І рушив далі, не пояснивши.

Після ранкового огляду вони піднялися на перший поверх старого корпусу.
Вікна тут були забиті дерев’яними планками. Пахло пилом і холодом.

Марко говорив:

— Це — закрита частина. Сюди ніхто не заходить. Підтримка не проводиться.

— То навіщо нам це показують? — хтось із учнів не витримав.

— Бо тут починаються межі нашої території. Далі — підвали і технічні проходи. Туди — нікому.

Аліса відчула, як у кишені піджика об щось легенько дзенькнуло.

Жетон.

Марко ніби відчув її напруження. Подивився на неї, на її руки, на кишеню.
І... зупинився.

— Що в тебе в кишені?

Аліса заклякла.
Він не міг знати.

— Н… нічого особливого.

Марко зробив крок ближче. Їхні обличчя були тепер майже поруч.

— Покажи.

Його голос був тихим, але в ньому не було прохання — лише вимога.

Аліса повільно вийняла жетон і подала йому.
Марко глянув — і його обличчя змінилося.

Очі стали темнішими. Важчими.

— Де ти це взяла? — холодно запитав він.

— Біля дверей. Сьогодні зранку.

Марко стискав метал так, що пальці побіліли.

— Це… не мало бути тут, — прошепотів він. — І точно не у твоїх руках.

— Що це? — запитала Аліса.

Він підняв погляд.