Новенька

Дощ бив по вікнах так, ніби намагався пробити скло й дістатися до неї.
Мікроавтобус повільно сунувся вузькою дорогою крізь ліс, і фари безсилло ковтали туман, що стелився над землею, наче жива істота.

Аліса притиснула до себе чорний рюкзак, ніби той міг захистити її від усього, що чекало попереду. Вона давно перестала дивитися у вікно: дерева зливалися в одну темну стіну, і від цього тільки сильніше стискало в грудях.

— Ще трохи — і приїдемо, — сказав водій, не відриваючись від дороги. — Бачиш? Вже й вивіска.

Вона все ж підвела погляд. На узбіччі стояв металевий щит:

“Приватний навчальний комплекс «Горислав». Проїзд стороннім заборонено.”

Стрілка вказувала праворуч на ще вужчу дорогу, над якою нависало гілля.
Аліса ковтнула повітря, відчуваючи, як долоні спітніли.

«Горислав».
Від самого звучання назви тягнуло холодом.

Водій — невисокий чоловік із вічно втомленим поглядом — кинув на неї короткий, співчутливий погляд.

— Ти ж Аліса, так? — уточнив він. — Новенька.

Вона кивнула.

— Стипендія, кажуть? Везе ж деяким… — Він криво посміхнувся, але в голосі не було заздрості. Швидше щось на кшталт перестороги. — Головне — не лазь, куди не можна. І вночі в корпусі не швендяй. Тут ліс, вовки… та й інше всяке ходить.

— Інше? — вирвалось у неї.

— Ну… — чоловік хмикнув. — Казки всякі. Діти люблять вигадувати. Щоб лякати одне одного. Не бери близько до серця.

«Запізно», — подумала вона.

Вона й так усе життя жила в казці… лише в тій, де монстри — справжні, а щасливий фінал ніхто не гарантував.

Ворота з’явилися раптово — темні, високі, з гострими вістрями. Над ними висів герб — стилізована літера «Г», обвитa гілками.
За воротами виднівся величезний будинок із сірого каменю, наче вирваний із іншого часу. Його вікна дивилися в ніч порожніми очима. Ліс щільно підпирав огорожу з усіх боків, і здавалося, що школа стоїть на маленькому острові серед моря темряви.

Водій натиснув на дзвінок, і через кілька секунд ворота важко посунулися вбік.
Мікроавтобус в’їхав на територію.

Аліса відчула, як щось усередині неї зжалося.

«Ще можна сказати: “Зупиніть, я передумала”. Ще можна розвернутися» — шепотів десь у голові голос.
Але повертатися їй було нікуди.

Квартира, де нещодавно горів світло тільки від екрану телевізора. Порожнє крісло біля вікна. Запах диму, сирени, той самий дзвінок серед ночі…
Вона заплющила очі, виганяючи спогади.

Відчиняються двері — і холодне повітря інтернату ріже по шкірі.

— Приїхали, — коротко мовив водій. — Успіхів, Алісо.

Вона вийшла, притискаючи до себе рюкзак, і почула, як позаду клацнули й знову зачинилися ворота. Звук змусив її здригнутися: так замикається клітка.

На ґанку вже чекала жінка — висока, худа, з гладко зачесаним темним волоссям і уважними сірими очима.

— Аліса… Кравець? — уточнила вона, переглядаючи папери у планшеті.

— Так, — дівчина кивнула.

— Я — Олена Вікторівна, директорка комплексу «Горислав». — Її голос звучав рівно і спокійно, але в тій рівності було щось таке, що змусило Алісу випрямитися. — Тут ми називаємо це не «школа», а «комплекс», — додала вона, ніби це щось змінювало. — Ласкаво просимо.

«Куди саме?» — хотіла запитати Аліса, але промовчала.

— З документами все гаразд, стипендію вже підтверджено, — продовжувала директорка. — Умови тут строгі, але справедливі. Якщо ти сумлінно навчатимешся й дотримуватимешся правил, проблем не буде.

— А якщо… ні? — не втрималася дівчина.

Олена Вікторівна поглянула на неї так, ніби оцінювала під мікроскопом.

— У «Гориславі» всі мають шанс почати спочатку, — промовила вона. — Але другий шанс дається не всім.

Від цих слів по спині пробіг мороз. Аліса кивнула.

— Добре. Ходімо. Я покажу тобі твій корпус і кімнату.

Усередині інтернат був схожий на змішання старовинного палацу й сучасної лікарні.
Високі стелі, широкі сходи, старі картини в позолочених рамах — і одночасно: камери спостереження в кожному коридорі, двері з електронними замками, металеві таблички з номерами аудиторій.

Вони йшли коридором, і кроки глухо відбивалися від стін.

На одній зі стін висіла велика чорно-біла фотографія. На ній — діти у формі, вчителі, все той самий будинок за спиною.
На нижньому куті було написано: «Горислав. Випуск 199—». Останні цифри хтось навмисне подряпав.

Аліса невпевнено зупинилася.

Директорка теж кинула погляд у той бік, її обличчя на мить напружилося.

— Старі випуски, — коротко пояснила вона. — У нас довга історія.

— Що з… роком? — обережно запитала дівчина, показуючи на подряпину.

— Деякі сторінки минулого краще не згадувати, — відповіла Олена Вікторівна. — Зайвих питань тут не люблять, Алісо. Запам’ятай.

І пішла далі, навіть не озирнувшись.

Аліса відчула, як у ній піднімається знайоме відчуття — коли тобі прямо кажуть: «Не чіпай», — а це тільки розпалює цікавість.
«Старі випуски. Стертий рік. Чого вони так бояться?»

Вона наздогнала директорку.

— Учнів у нас небагато, — продовжувала та, — зате кожен під контролем. Навчання посилене, дисципліна жорстка. Після дев’ятої вечора всі мають бути у своїх корпусах, після десятої — по кімнатах. На територію лісу виходити категорично заборонено. Підвальні приміщення — лише для технічного персоналу.

Слово «підвальні» відгукнулося десь під ребрами гострим болем. На одну мить перед очима спалахнуло: бетонна підлога, темрява, крики…
Аліса різко вдихнула й примусила себе не спинятися.

— Зрозуміла? — суворо спитала Олена Вікторівна.

— Так, — прошепотіла дівчина.

Директорка повела її по сходах нагору.

Кімната, що дісталася Алісі, знаходилася на третьому поверсі другого корпусу. Двері з номером «317» відкривалися звичайним ключем — без карток.
Всередині було чисто й навіть затишно: дві ліжка, дві шафи, два столики, велике вікно, з якого було видно частину подвір’я й темні верхівки дерев.