12.Заспокойся і замри

Я прокинулася, поснідала, погодувала Сєрого і зайнялася своєю ранковою рутиною. Потім вирішила прибратися в квартирі. Закінчивши прибирання, я сходила в душ і почала збиратися на прогулянку з Женею. Одягла блакитні джинси, топ, а зверху — сорочку. Накрутила локони.

Коли я закінчила, лунав дзвінок у двері. Я відчинила і крикнула:
— Почекай, зараз сумку візьму!

Вони вже почали спускатися вниз. Я поквапилася, оступилася на рівному місці й кубарем полетіла вниз. Сильно вдарившись рукою, я голосно закричала від різкого болю. Женя миттєво розвернувся, підбіг до мене і перелякано запитав:
— Соню, ти як?!
— У мене дуже болить рука, Жень... — прошепотіла я крізь сльози.
— Їдемо в лікарню.

Ми приїхали в травмпункт. Лікар подивився на знімок рентгена, зітхнув і сказав, що у мене перелом. Він одразу почав накладати гіпс.

Коли ми нарешті повернулися в машину Жені, я не витримала, дала волю емоціям і гірко заридала. Женя сидів поруч, повернувся до мене і м'яко вимовив:
— Сонь, ну не плач.
— Я дурна! — крізь сльози запричитала я. — Я тільки переїхала, і тут бац — зламала руку! Як мені тепер працювати? Я з'їду з цієї квартири назад до батьків...
— Так, слухай мене, — твердо перебив Женя. — Ти нікуди не поїдеш. Зараз ми їдемо до мене за речами, тому що я якраз почав робити ремонт, а далі у тебе вдома поговоримо. Поняла?
— Да, добре, Жень, — тихо погодилася я.

Він завів мотор, і ми поїхали в бік Правого берега, до Бородинського мікрорайону через греблю. Коли приїхали до його будинку, він заглушив машину:
— Я швидко, чекай мене тут.

Женя повернувся дійсно швидко. Закинув сумки в багажник, сів у салон, пристебнувся і знову завів машину. Ми їхали назад нічним проспектом Соборним. Ліхтарі заливали вулицю теплим світлом, навколо панував якийсь особливий, затишний вайб. Розглядаючи місто за вікном, я навіть на час забула, що у мене зламана рука.

Нарешті ми приїхали до мене на Шкільну. Женя дістав речі з багажника, відчинив двері під'їзду і пропустив мене вперед. Я здоровою рукою натиснула кнопку ліфта. Ми зайшли в кабіну, піднялися на шостий поверх і вийшли в коридор.
— Сонь, де ключі? — запитав Женя.
— В сумці, — відповіла я.

Він відчинив двері, заніс речі в квартиру, акуратно роззувся сам і поміг роззутися мені.
— Я займу ту кімнату, — Женя кивнув у бік сусідніх дверей.
— Добре, — відповіла я і пройшла до себе.

Я спробувала зняти сорочку, але через гіпс нічого не вийшло. Від безпорадності у мене почалася справжня істерика. Я знову сильно заплакала і почала зі злістю бити здоровою рукою по коліну. Женя почув схлипи, швидко зайшов у кімнату і скомандував:
— Заспокойся і замри. Зараз я все зніму.

Він одразу зрозумів, у чому справа. Женя вийшов і повернувся через п'ять хвилин зі своєю просторою футболкою в руках. Бережно одяг її на мене, потім присів переді мною навпочіпки, заглянув у очі й серйозно сказав:
— Соню, ти нікуди не поїдеш, я тебе до батьків не відпущу. Я буду тебе забезпечувати, платити за оренду і в усьому допомагати. Сонь, досить плакати, у тебе вже всі капіляри в очах полопалися. Ходімо, я тебе умию.
— Я спати хочу... — прошепотіла я, знесилівши.
— Добре, зараз умию, і підеш спати.

Він акуратно умив моє заплакане обличчя прохолодною водою. Потім довів до ліжка, взяв із крісла великого плюшевого ведмедя і бережно підклав мені його під зламану руку, щоб було зручніше.
— Женю, укрий мене, будь ласка, — попросила я.

Він натягнув на мене ковдру і тихо вимовив:
— Сєрого я сам погодую. Спокійної ночі.
— Спокійної ночі, Жень, — відповіла я і миттєво заснула