Розділ 10.. фінал..

Кетрін закінчила розповідь, її голос тремтів, як листя на вітрі, а очі, повні невимовного болю, блищали від сліз, коли вона глянула на Віолу.

— Я не могла повірити йому до кінця, Віоло, — тихо сказала Кетрін, її голос був сповнений сумнівів і страху. — Але коли я знайшла тебе в лісі, біля старого дуба, ти лежала без свідомості, холодна, наче смерть. Поруч із тобою були ніж… і цей браслет. — Вона простягнула руку до тумбочки, де лежав браслет із чорного оніксу, що колись виблискував на зап’ясті Данієла. — Данієл зник, ніби розчинився в темряві лісу. Я не знаю, чи боровся він за тебе, чи… чи ти була частиною його плану. Але ти жива, моя дівчинко. І це єдине, що тримає мене.

Віола взяла браслет, її пальці тремтіли, коли вона торкалася гладких, холодних каменів, що виблискували, ніби вбираючи світло місяця. Спогади нахлинули, гострі, як лезо: Данієл, його сірі очі, що дивилися на неї з ніжністю, його прохолодні пальці, що перепліталися з її, і браслет, якого він ніколи не знімав, — мовчазний свідок їхньої близькості. Її серце розривалося від болю, ніби розколювалося на тисячу осколків: любов, що ще тліла в її душі, як іскра в попелі, боролася з отруйною правдою зради. Вона згадала його слова — «Ти — мій вогонь, що розтоплює мою темряву», — і сльози, гарячі й нестримні, покотилися по її щоках, залишаючи солоні сліди на шкірі. Але в глибині її душі, серед цього хаосу болю, зароджувалася нова сила — гнів, що палахкотів, як вогонь у бурі, змішуючись із непохитною рішучістю.

Вона підвелася з ліжка, її ноги тремтіли від слабкості, але вона стиснула ніж, що лежав на тумбочці. Його руків’я з темного дерева, прикрашене химерними візерунками, здавалося продовженням її волі, а лезо, холодне й гостре, вібрувало енергією, ніби відчуваючи її гнів.

— Я покінчу з цим, тітко, — сказала вона, її голос був тихим, але в ньому бриніла сталева твердість, що народилася з розбитого серця. — За Анну, Марту, Лілію… за всіх, хто став жертвою. Якщо Данієл брехав, я дізнаюся правду. І якщо Тіннь Вічного все ще ховається в лісі, я знищу його. — Її смарагдові очі спалахнули, ніби відображаючи полум’я, що горіло всередині.

Кетрін простягнула руку, щоб зупинити її, але завмерла, побачивши вогонь у погляді племінниці — той самий невгасимий вогонь, що колись палав у її власній душі, коли вона була молодою і кидала виклик світу. Її обличчя, сповнене гордості й страху, пом’якшало, і вона кивнула, стиснувши губи, щоб стримати сльози.

— Будь обережна, Віоло, — прошепотіла вона, її голос тремтів від любові й тривоги. — Ліс Кентрі не пробачає тих, хто кидає йому виклик. І Тіннь Вічного… він хитріший, ніж здається.

Віола стиснула ніж ще міцніше, відчуваючи, як його холод проникає в її долоню, ніби нагадуючи про ціну боротьби. Вона засунула браслет Данієла в кишеню джинсів — не як спогад про любов, а як нагадування про зраду, що штовхала її вперед. Її високий хвіст гойднувся, коли вона повернулася до дверей, а серце, хоч і розбите, пульсувало новою силою — силою, народженою з болю й прагнення справедливості. Вона ступила в ніч, де ліс чекав, шепочучи її ім’я, а правда про Данієла і Тіннь Вічного ховалася в його темряві, готова або відкритися, або поглинути її назавжди.

Віола йшла стежкою до серця лісу Кентрі, її кроки відлунювали в тиші, де місяць відкидав холодне сяйво на вологу землю, а гілки сосен змикалися над головою, ніби пастка, що ось-ось зачинить її назавжди. Її джинси й чорна футболка були подерті від гілок, а високий хвіст із чорним волоссям із блакитними кінчиками гойдався в такт швидким рухам, ніби відлічуючи секунди до неминучої розв’язки. Ніж у її руці, кований з освяченого металу, пульсував холодною енергією, а браслет Данієла, із чорного оніксу, що вона стискала в кишені, здавався єдиним нагадуванням про нього — і про його можливу зраду. Ліс шепотів імена зниклих дівчат — Анна, Марта, Лілія, — і кожен звук пронизував її серце, змішуючи страх із гнівом. Її смарагдові очі горіли рішучістю, але в глибині душі вирувала буря: любов до Данієла боролася з болем від його можливої брехні.

Коли вона дісталася до старого дуба, його кора, вкрита рунами, що пульсували, ніби живі вени, здалася їй серцем самого лісу. Повітря стало важким, ніби насиченим отрутою, і Тіннь Вічного з’явилася з темряви. Демон не мав чітких обрисів: він був текучим вихором мороку, що звивався між деревами, ніби рій тіней, із палкими блідо-зеленими очима, що пронизували ніч, наче два маяки в безодні. Його кінцівки, довгі й кігтисті, нагадували гілки, що тяглися до жертви, а паща, повна білосніжних іклів, гострих, як кинджали, сочилася темною, димчастою субстанцією, що залишала іній на землі. Його шкіра — якщо це можна було так назвати — поглинала світло, а вени, що пульсували під нею, випромінювали холодну енергію, ніби він був уособленням хаосу, що прагне вирватися у світ. Тіннь Вічного жила, щоб пожирати душі, її мета — зібрати достатньо енергії, щоб втілитися в фізичній формі й принести хаос у світ, правлячи ним, як бог темряви.

— Твоя душа… — його голос був низьким, гугнявим, ніби скрегіт металу по склу, проникаючи в розум Віоли, викликаючи запаморочення. — Вона зробить мене цілим. Я стану богом, а цей світ паде в хаос.

Віола стиснула ніж, її серце калатало, а пальці тремтіли від напруги. Вона відчувала, як демон намагається проникнути в її розум, шепочучи брехню, що отруювала її думки. Раптом із тіні з’явився Данієл, його шкіряна куртка була порвана, а сірі очі горіли відчаєм і гнівом. У його руці блищав ніж, схожий на її власний, але його лезо було вкрите темними плямами, ніби слідами боротьби з демоном. На його зап’ясті не було браслета — того самого оніксового браслета, який він ніколи не знімав, бо, як він колись пояснив, це був його щит, артефакт, що захищав його вампірську сутність від темної магії лісу. Без нього він здавався вразливішим, ніж будь-коли, але його постать випромінювала рішучість.

— Віоло, відійди! — крикнув він, його голос був сповнений болю, ніби кожен звук виривався з глибин його душі. — Я не зраджував тебе. Я боровся з ним, намагався вигнати його жертв із лісу, щоб він не дістався до них!