Розділ 9

Вони рушили до серця лісу, тримаючись за руки, де місяць освітлював стежку сріблястим сяйвом, ніби проводжаючи їх в останню подорож. Ліс навколо здавався живим і зловісним: гілки сосен змикалися над головою, ніби створюючи склепіння з тіней, а шепіт вітру в листі шепотів імена зниклих дівчат — Анна, Марта, Лілія, — ніби нагадуючи про їхні долі. Віола відчувала, як її джинси й чорна футболка, практичні й зручні для ночі, ледь захищають від холоду, що проникав до кісток, а її високий хвіст з чорного волосся з блакитними кінчиками гойдався в такт крокам, ніби обіцяючи свободу, якої, можливо, вже не буде. Данієл йшов поруч, його холодна рука в її долоні була якорем у цій бурі, але в його очах, глибоких і холодних, ховалася тінь, що змушувала її серце стискатися від передчуття.

Коли вони наблизилися до старого дуба, де кора була вкрита химерними візерунками, що пульсували, ніби живі вени, Тіннь Вічного проявилася в усій своїй жахливій красі. Він не мав чіткої форми — лише текуча, темна маса, що звивалася між деревами, ніби виткана з самої сутіні ночі, з палакими блідо-зеленими очима, що пронизували темряву, ніби два вогні в безодні. Його контури постійно змінювалися, наче він не міг вирішити, бути людиною чи частиною лісу: іноді він набував рис високої, розмитої постаті, складеної з диму й туману, з довгими, кігтистими кінцівками, що простягалися, ніби гілки, готові хапати; іноді він стискався в щільну тінь, що ковзала по землі, залишаючи за собою сліди холодного інею. Його шкіра, якщо її можна було так назвати, була як живий морок — матова, поглинаюча світло, з венами, що пульсували темною енергією, ніби ріки лави у зворотному кольорі. Очі, глибоко посаджені в безформу обличчі, горіли холодним, люмінесцентним світлом, ніби болотні вогні, що вабили жертву в трясовину, а паща, що розкрилася в реві, виблискувала білосніжними іклами — довгими, як кинджали, з гострими краями, що нагадували леза, вкриті інеєм, і з яких сочилася темна, димчаста субстанція, ніби отрута ночі. Його подих був холодним, як подих могили, що пронизував до кісток, викликаючи відчуття втрати орієнтації — стежки ніби змінювалися, дерева змикалися, а час спотворювався, змушуючи жертв блукати вічність у його тенетах.

Битва була хаотичною й жорстокою: Данієл рухався з грацією тіні, його кулаки й ніж розсікали темряву, що намагалася обхопити його, ніби мацак. Тіннь Вічного відповідала ударами — хвилі холодної енергії, що змушували дерева тріщати, а землю здригатися, ніби ліс сам боровся проти нього. Данієл ухилявся, його сірі очі спалахували гнівом, а кожен удар супроводжувався спалахом срібла від ножа, що залишав на демоні рани, з яких сочилася темна, димчаста субстанція. Але демон був сильним: він шепотів брехню, що проникала в розум, викликаючи видіння — Анна, Марта, Лілія, що стояли в тіні, їхні очі порожні, а душі зламано.

І тоді Віола побачила це — у вихорі бою, коли демон на мить ослаб, його тінь розкрилася, ніби показуючи правду. У видіннях, що нахлинули на неї, ніби хвилі, вона побачила Данієла з іншими дівчатами: ось він тримає Анну за руку, його прохолодні пальці переплетені з її, шепочучи ті самі слова — «Ти — мій вогонь, те, що розтоплює мою темряву»; ось Марта в його обіймах, її голова на його грудях, а він цілує її скроню з тією самою ніжністю, що й Віолу; ось Лілія, її очі блищать від кохання, а він каже: «Ти варта ризику». Кожна дівчина була схожа на неї — молода, творча, з вогником у душі, — і кожну він вів до лісу, ніби на порятунок, але їхні долі закінчувалися в обіймах Тінні Вічного. Віола відчула, як її серце розривається: біль, гострий, як лезо ножа, пронизав її, ніби тисяча голок. Сльози покотилися по її щоках, гарячі й солоні, а груди стиснулися від зради — кохання, що розквітало в ній, як квітка, тепер в’януло, отруєне брехнею. «Він використав мене, як і їх,» — подумала вона, її губи тремтіли, а світ навколо розпливався в калейдоскопі болю.

Демон сміявся, його владний голос заповнив ліс:

- Він завжди так робить, дівчино. Приносить мені жертви, загорнуті в слова кохання.

Віола відсахнулася від Данієла, її очі, повні сліз і зради, дивилися на нього з жахом. Він простягнув руку, його обличчя скривилося в болі, але вона не вірила — більше не вірила. З криком, сповненим розпачу, вона повернулася й побігла, її ноги несли якомога далі від нього, від лісу, від усього, що розбило її серце. Стежка була слизькою від роси, гілки хапали за одяг, ніби намагаючись утримати, а її подих став уривчастим від ридань. Вона спіткнулася об корінь, що випинався з землі, ніби пастка демона, і впала, її тіло вдарилося об холодну землю, а світ закружляв у вихорі темряви. Останнє, що вона відчула, перш ніж втратити свідомість, був холодний подих вітру на обличчі й далекий сміх Тінні Вічного, що святкував перемогу. Її останній спогад — пронизливий сміх Тінні Вічного, що відлунював у її вухах, і болісне відчуття зради, що розривало її серце, коли вона зрозуміла, що Данієл, можливо, не той, за кого себе видавав. Її смарагдові очі, повні сліз, закрилися, а високий хвіст із чорним волоссям із блакитними кінчиками розсипався по землі, змішуючись із листям і мохом. Холод лісу проникав крізь її джинси й чорну футболку, а кулон-серце на шиї, що гойдався в такт її слабкому подиху, здавався єдиною ниткою, що ще зв’язувала її зі світом живих.

Коли вона прийшла до тями, її голова гуділа, а тіло боліло, ніби кожен м’яз протестував проти руху. Вона лежала на м’якому ліжку в котеджі Кетрін, у знайомій спальні, де пахло лавандою і старим деревом. Світло місяця проникало крізь тонкі штори, відкидаючи сріблясті смуги на дерев’яну підлогу, а поруч, на стільці біля ліжка, сиділа її тітка Кетрін. Обличчя жінки, обрамлене каштановим волоссям, було сповнене тривоги, але водночас ніжності. Її глибокі карі вічі, такі схожі на очі Віоли, блищали від сліз, що вона стримувала, а її руки сильні, стискали теплу вовняну ковдру, якою вона вкрила племінницю. Кетрін була одягнена в простий сірий светр і темні штани, але її постать випромінювала силу, що контрастувала з її м’яким голосом.