Розділ 8

Данієл повернув її до себе, його сірі очі пильно дивилися в її смарагдові, ніби намагаючись запам’ятати кожну рису її обличчя — тендітне, з виразними очима й пухкими губами, що манили до поцілунку. Він нахилився ближче, його подих змішався з її, і в повітрі загусла напруга, наче перед поцілунком, що обіцяв стати першим і незабутнім. Його пальці торкнулися її щоки, прохолодні, але ніжні, ніби доторк мармурової статуї, що ожила.

— Я не зникну, Віоло, — прошепотів він, його голос став хриплуватим від стримуваної пристрасті. — Не цього разу. Ти… ти стала частиною мене, частиною цієї ночі. Проте є дещо, що ти повинна знати..

— Що саме? — схвильовано запитала Віола.

— Я... Я вампір.....

— Ти знову жартуєш?.. — її голос зірвався на шепіт, у якому змішалися страх і зачарування. Віола відступила на крок, але місячне світло, що ковзало по його обличчю, змусило її серце завмерти.

— Ні я насправді вампір, і майже все що розповідали то правда, — він нахилився ближче, і його слова були схожі на подих, що торкався її шкіри. — Я приховував це, бо боявся втратити тебе. Але тепер… тепер не можу більше мовчати.

— Чому ж ти сказав мені зараз? — її пальці мимоволі стиснули тканину сукні, щоб приховати тремтіння. — Чому саме цієї ночі?

— Бо Тіннь Вічного вже близько, — його голос став глибшим, майже загрозливим. — І якщо вона торкнеться тебе, я не зможу врятувати. Ти мусиш знати, хто я насправді, щоб вирішити — чи залишитися поруч, чи втекти.

Віола відчула, як у грудях спалахнуло дві сили: страх, що стискав її горло, і дивне, п’янке тяжіння до нього, яке не давало зробити крок назад. Її очі зустріли його погляд — і в ту мить вона зрозуміла, що вже не може відвернутися.

— Я… не боюся тебе, Данієле, — прошепотіла вона, і в її голосі прозвучала нова, несподівана рішучість. — Я боюся лише втратити тебе.

Його губи ледь торкнулися її, викликаючи вибух емоцій, що розлився по її тілу, ніби вогонь по сухому листю. Поцілунок був повільним, глибоким, сповненим туги й бажання, що накопичувалося з їхньої першої зустрічі. Його руки обвили її талію сильніше, пригортаючи до себе, а її пальці заплелися в його сірому волоссі, ніби намагаючись утримати цю мить вічності.

Але навіть у цій хвилі пристрасті Віола відчула холодний подих лісу — шепіт Тіні Вічного, що спостерігав з тіней. Данієл відірвався від поцілунку, його очі спалахнули тривогою, ніби він теж відчув це. Він узяв її за руку, ведучи всередину котеджу, де тепле світло лампи обіцяло притулок. Данієл увійшов до вітальні, його кроки були тихими, майже нечутними, ніби він плив над дерев’яною підлогою, що ледь поскрипувала під вагою його присутності. Місячне світло, що проникало крізь великі вікна, відкидало на його обличчя сріблясті відблиски, роблячи його аристократичні риси ще виразнішими: високі вилиці, гостро окреслену щелепу й сірі очі, що виблискували, наче коштовні камені в напівтемряві. Він обережно поставив загорнуте полотно на журнальний столик із горіхового дерева, його пальці, прохолодні й довгі, ледь торкнулися тканини, ніби боячись розбудити щось усередині. Віола стояла навпроти, її серце калатало в грудях, ніби барабан у нічній тиші, а довга ніжна сукня з шифону, що спадала хвилями до підлоги, ледь гойднулася від її нервового подиху. Його прохолодні пальці переплелися з її, і цей дотик, холодний, але електричний, розпалював у ній вогонь, що змішувався з трепетом перед таємницями, які він збирався розкрити. Повітря між ними було просякнуте напругою — романтичною, пристрасною, але з тінню інтриги, що нагадувала про небезпеку за вікнами, де ліс шепотів про Тіннь Вічного.

— Тіннь Вічного… це не просто дух чи легенда, Віоло, — почав Данієл, його голос був низьким, оксамитовим, із хриплуватою ноткою, що змушувала її шкіру вкриватися мурашками. Він нахилився ближче, його погляд пильно стежив за її реакцією, а його рука стиснула її сильніше, ніби намагаючись захистити від того, що він збирався сказати. — Це демон, древній і безжалісний, що спить у серці лісу століттями. Він не просто живиться енергією душ — він жадає її, щоб стати справжнім, втілитися в фізичну форму й принести хаос у цей світ. Його мета — не просто виживання, а влада. Він хоче правити, Віоло, правити всім, що є живим, зруйнувати рівновагу й підкорити цей світ своїй темряві. Анна, Марта, Лілія… вони були не просто жертвами. Їхня творча енергія, їхні мрії, їхня пристрасть — це ключ, який він використовує, щоб зміцнити себе, наблизитися до своєї мети. Кожна душа, яку він забирає, робить його сильнішим, ближчим до того, щоб вирватися з тіней і стати реальним.

Його слова вдарили по ній, наче крижаний порив вітру, що пронизує до кісток. Серце Віоли стиснулося від жаху, але водночас у ньому розквітло дивне захоплення — нестримне й небезпечне, як полум’я, що народжується серед ночі. Її смарагдові очі, відблискуючи у теплій грі світла каміна, вдивлялися в його обличчя, шукаючи правду, яку він приховував за кожним словом.

У пам’яті спалахнула картина: тінь у лісі, очі — палкі, як жарини, і білі, гострі, мов крига, ікла, що блиснули в темряві. Її пальці мимоволі ковзнули до зап’ястя, де тонка подряпина ще зберігала слід крові, застиглої, як печатка тієї миті.

Та поруч із Данієлом страх втрачав свою владу. Його присутність, холодна й водночас магнетична, розчиняла тривогу, поступаючись місцем іншому почуттю — ніжності, що проростала в її душі, мов тендітна квітка серед мороку. І під цією ніжністю нуртувала пристрасть, гаряча й небезпечна, готова вирватися назовні, наче полум’я, що довго стримували.Її подих став уривчастим, а кожен погляд на нього — викликом власному страху.

— Чому ти борешся з ним? — прошепотіла вона, її голос тремтів, але в ньому була сила, що видавала її сміливість. Вона нахилилася ближче, її сукня ледь шелестіла, коли вона повернулася до нього, її рука лягла на його груди, відчуваючи холодну міцність його тіла під тонкою сорочкою. — Ти… ти не такий, як він, правда? Але я бачила, як ти дивишся на мою кров, Данієле. Лише тепер знаючи що ти вампір приходить розуміння чому, але я відчуваю, що ти приховуєш щось іще. — Її слова були сповнені виклику, але в її очах горіла ніжність, що манила його відкритися.