Розділ 7

Коли Віола прийшла до тями, вона лежала на м’якій траві, її голова гуділа, а рука, де була подряпина, пульсувала легким болем. Повітря було холодним, але вже не таким важким, а ліс навколо здавався тихішим, ніби буря, що вирувала щойно, відступила. Вона неквапно звела голову, смарагдовий погляд ковзнув крізь морок, та жодної тіні з вогненними очима там не виявилося. Натомість поруч стояв Данієл, його бліда порцелянова шкіра виблискувала в місячному світлі, що пробивалося крізь крони. Його сірі очі, глибокі й холодні, дивилися на неї з сумішшю тривоги й чогось, що нагадувало стриману ніжність. Його шкіряна куртка була злегка розстебнута, а браслет із чорного оніксу на зап’ясті виблискував, ніби поглинаючи світло. Він стояв, спершись на дерево, його постать була водночас захисною й загрозливою, ніби він боровся з собою, щоб залишатися спокійним.

— Ти жива, — сказав він тихо, його голос був низьким, із ледь помітною хрипотою, що видавала напругу. — Я казав тобі не ходити до лісу, Віоло. Ти занадто вперта для власного добра. — Його губи скривилися в ледь помітній посмішці, але очі залишалися серйозними.

Віола спробувала підвестися, але її тіло все ще тремтіло від пережитого. Вона торкнулася подряпини на руці, відчуваючи липкість засохлої крові, і її погляд упав на Данієла. Вона помітила, як його ніздрі ледь помітно здригнулися, коли він вловив запах крові, а його сірі очі на мить спалахнули голодним блиском, який він швидко приховав, відвернувшись.

— Що… що це було? — прошепотіла вона, її голос тремтів, але в ньому була нотка виклику. — Я чула крик. І бачила… щось. Тінь з очима… і гострими іклами. Це був… Тіннь Вічного? — Її слова були поспішними, але вона пильно стежила за його реакцією, шукаючи правду.

Данієл зітхнув, його постать стала напруженішою, але він ступив ближче, простягаючи їй руку, щоб допомогти підвестися. Його доторк був прохолодним, але міцним, і Віола відчула, як її серце знову закалатало — цього разу не лише від страху, а від його близькості.

— Ти бачила його, — сказав він, його голос став тихішим, майже пошепки. — Тіннь Вічного. Демон, що живе в цьому лісі. Він полює на таких, як ти — тих, чиї душі горять яскраво. — Він зробив паузу, його погляд став інтенсивнішим, ніби він намагався вирішити, скільки може їй розповісти. — Ти була в небезпеці, Віоло. Якби я не почув крик… і не прийшов… — Він замовк, його очі мигцем ковзнули до її подряпини, але він швидко відвів погляд.

Віола підвелася, тримаючись за його руку, і відчула, як її ноги все ще тремтять. Але її цікавість, як завжди, перемогла страх. Вона ступила ближче до нього, її смарагдові очі спалахнули викликом.

— Ти знав про нього, правда? — запитала вона, її голос став твердішим. — І твої картини… вони пов’язані з ним, так? — Її слова були наповнені сумішшю звинувачення й цікавості, але в її погляді промайнула грайлива іскра, ніби вона кидала йому виклик.

Данієл посміхнувся, але цього разу його посмішка була менш кокетливою, а більше втомленою, ніби він ніс тягар, про який вона ще не знала.

— Ти не з тих, хто слухає застереження, правда? — сказав він, його голос був м’яким, але з ноткою іронії. — Мої картини… Це просто звичне полотно і зв'язку нікого немає. Я знаю хто він, але це довга історія, Віоло, і не для цієї ночі. Зараз я відведу тебе до котеджу. І цього разу — без прогулянок по лісу. — Він указав на стежку, що вела назад до саду, але його очі затрималися на ній трохи довше, ніж потрібно, ніби він боровся з бажанням сказати більше.

Віола кивнула, але в її голові вирували питання. Тіннь Вічного, демон, що полює на душі, був реальним — і вона ледь не стала його жертвою. Вони рушили до котеджу, і ліс навколо них здавався тихішим, але Віола відчувала, що Тіннь Вічного все ще спостерігає — і що її наступна зустріч із ним може бути ближчою, ніж вона готова. А Данієл, із його холодними руками й гарячим поглядом, був єдиним, хто стояв між нею і демоном — але чи могла вона йому довіряти?

Віола йшла поруч із Данієлом, її кросівки тихо хрустіли по моховій стежці, що вела з лісу до саду Кетрін. Нічне повітря було прохолодним, просякнутим ароматом хвої й вологої землі, а місячне світло, що пробивалося крізь крони, відкидало сріблясті відблиски на їхні постаті. Данієл рухався з грацією, що здавалася майже нереальною, його шкіряна куртка ледь шелестіла. Його бліда порцелянова шкіра здавалася ще більш виразною в сутінках, а сірі очі, глибокі й холодні, як осінній туман, час від часу ковзали до Віоли, ніби оцінювали дівчину. Її серце все ще калатало від пережитого — крику в лісі, тіні з вогняними очима й білосніжними іклами, що належала Тінні Вічного, — але присутність Данієла поруч була водночас заспокійливою й тривожною. Його прохолодна рука, що допомогла їй підвестися, залишила на її шкірі ледь помітний слід тепла, який вона все ще відчувала, і це змушувало її щоки ледь помітно рожевіти.

Тиша між ними була не просто мовчанням — вона нагадувала густе повітря перед бурею, насичене невидимими іскрами, що тріпотіли між двома серцями. Віола, здавалося, ловила кожен рух його профілю: гостро окреслена щелепа напружувалася, коли Данієл вдивлявся в темний ліс, наче відчував там приховану небезпеку, яку вона ще не могла збагнути.

Її смарагдові очі, що сяяли в срібному світлі місяця, шукали в ньому пояснення, та натомість знаходили лише мовчазну загадку. І саме ця невимовна таємниця, що огортала його, розпалювала в ній жагу знати більше. Вона відчувала: Данієл носить у собі знання про Тіннь Вічного, знання небезпечне й глибоке, яке він не поспішає відкрити. І що довше він мовчав, то сильніше її серце билося, немов відлунюючи приховану істину, яка народжувалася в їхніх зустрічних поглядах.

Між ними було щось більше за слова — невидимий потік, що тягнув її до нього, змішуючи страх із дивним захопленням. Вона відчувала, ніби сама стала частиною тієї таємниці, яку він оберігав, і ця думка п’янила її, як заборонене вино.

— Ти завжди такий загадковий, чи це тільки для мене? — раптово запитала Віола, її голос був легким, із грайливою ноткою, але в ньому відчувалася щира цікавість. Вона зупинилася на краю саду, де темна смуга лісу поступалася пишним кущам троянд і гортензій, і повернулася до нього, її чорне волосся з блакитними кінчиками гойднулося, коли вона нахилила голову.