Розділ 5

Віола й Кетрін вирушили до центру містечка, де вулички, вимощені бруківкою, гуділи від гамору натовпу. Ярмарок був у самому розпалі: дерев’яні ятки, прикрашені різноколірними прапорцями, вишикувалися вздовж площі, пропонуючи все — від вишитих скатертин і керамічних глечиків до кошиків із соковитими ягодами й домашнім вином. Діти бігали між натовпом, сміючись і тримаючи в руках цукрові яблука, а старші пані в солом’яних капелюшках гомоніли про останні плітки. Кетрін, у своїй легкій лляній сукні й кросівках, виглядала як уособлення сучасного шарму, її каштанове волосся, зібране в стильний пучок, виблискувало на сонці. Вона тримала Віолу за руку, показуючи їй улюблені ятки й розповідаючи про місцевих майстрів, але дівчина була лише наполовину присутня — її думки гуділи, шукаючи нагоду дізнатися більше про ліс і зникнення.

Біля однієї з яток, де продавали трав’яні настоянки й амулети з сушених квітів, Віола помітила літню жінку, чиї зморшкуваті руки вправно перебирали пучки лаванди. Її обличчя, обрамлене сивим волоссям, зібраним у хустку, було суворим, але очі, глибокі й проникливі, здавалися такими, що бачили більше, ніж вона говорила. Віола, відчуваючи, що це її шанс, відійшла від Кетрін, яка захопилася розмовою з продавцем меду, і підійшла до жінки.

— Доброго дня, — почала Віола, її голос був м’яким, але з ноткою цікавості. — Які цікаві амулети, для чого вони?

Стара, яку звали Мірра, підняла погляд, її очі звузилися, ніби оцінюючи, чи варто довіряти цій юній незнайомці. Вона відклала пучок лаванди й заговорила низьким, хрипким голосом, що змусив Віолу відчути холодок по спині.

— Ти новенька, так? Племінниця Кетрін, мабуть, — сказала Мірра, її погляд став гострішим. — Ці амулети для захисту від нечисті...... Але мені здається ти маєш зовсім інші питання..

- Як... звідки? - розгублено почала говорити Віола, але потім зібравши додала — Я чула… про дівчат, які зникали в лісі. Ви щось знаєте про це? — Вона нахилила голову, її смарагдові очі пильно стежили за реакцією жінки.

- Ліс… він не для таких, як ти. Дівчата зникали, це правда. Анна, Марта, Лілія… усі молоді, усі з вогником у душі. Я бачила одну з них, Лілію, перед тим, як вона пропала. Вона йшла до лісу з етюдником, казала, що хоче намалювати щось особливе. А потім… — Мірра зробила паузу, її пальці стиснули амулет із чорного каменю, що висів на її шиї. — Я бачила, як вона стояла біля старого дуба, того, що з вирізьбленими знаками. І там було… щось. Не людина, не звір. Тінь, але не звичайна — вона рухалася, наче жива, і світилася блідим вогнем. Лілія пішла за ним, і більше її ніхто не бачив.

Віола відчула, як її серце закалатало. Вона згадала тінь, яку бачила в лісі, і знаки на дубі, що виглядали свіжими, наче вирізані недавно. Її пальці стиснули ремінець портфеля, а в голові промайнула думка про Данієла — чи міг він бути пов’язаний із цією тінню? Але слова Мірри вказували на щось інше, щось набагато давніше й страшніше.

— Що це було? — тихо запитала Віола, її голос тремтів від суміші страху й цікавості. — Ви кажете, це не людина?

Мірра зітхнула, її погляд став далеким, ніби вона згадувала щось, що намагалася забути.

— У нашому лісі живе демон, — прошепотіла вона, її слова були ледь чутними, але в них була вага століть. — Не той, що з казок, із рогами й хвостом. Це стара сила, що спить у серці лісу. Ми називаємо його Тінню Вічного. Він забирає всіх хто йому до вподоби. Тінні Вічності потрібні душі — молоді, творчі, ті, що горять, як зорі. Кажуть, він живиться їхньою енергією, щоб стати могутнім і отримати облік.

Саме в ту мить, коли Віола ще тремтіла від слів Мірри, за спиною дівчини, мов безтілесна тінь у сутінках осіннього вечора, нахилився Данієл. Його поява була раптовою, як подих вітру з забутих глибин, і це налякало не лише Віолу, чиє серце закалатало в грудях, ніби птах у клітці, а й саму Мірру, її зморшкуваті руки завмерли над пучком висушеного полину, а очі, глибокі, як колодязі забутих спогадів, розширилися від жаху. Віола різко обернулася, її смарагдові очі спалахнули сумішшю подиву й тривоги, а волосся з блакитними кінчиками ледь гойднулося від швидкого руху.

— І ти довіряєш таким казочкам? — монотонно насміхався Данієл, його голос був низьким, оксамитовим, але з відтінком іронії, що пронизувала, як холодний вітер.

Його сірі очі, глибокі й бездонні, наче туман над осіннім озером, ковзнули по обличчю Мірра, ніби оцінюючи її, а губи скривилися в ледь помітній посмішці, що не доходила до очей. Стара жінка, чиє ім'я в селі шепотіли з острахом, як заклинання, відреагувала миттєво: її пальці, швидкі й впевнені, попри вік, схопили горстку змелених трав — сумішшю полину, часнику й чебрецю, просякнуту запахом диму від давніх ритуалів, — і кинула в Данієла з силою, що змусила її хустку з'їхати набік. Трави розлетілися, ніби хмара попелу, осідаючи на його куртці й волоссі, а Мірра, її голос, хрипкий від років і забобонів, прогримів, як прокляття з давніх легенд.

— Іди геть, нечистий! — вигукнула вона, її очі спалахнули божевільним вогнем. — Зникни з нашого містечка, і нехай твоя тінь ніколи більше не торкнеться цих стежок!

Данієл відступив на крок, його рухи були плавними, майже граціозними, ніби він танцював з небезпекою, а не уникав її. Він ліниво обтрусив рукав сорочки, змахуючи пилок трав, що липнув до тканини, і провів долонею по волоссю, ніби відганяючи невидиму павутину. У його очах промайнув блиск — то здивування, то глузування, — але він не сказав ні слова, лише мовчки спостерігав. Запах трав ще витав у повітрі, пронизаний легким ароматом його парфумів

А Мірра, скориставшись моментом, схопила Віолу за руку — її пальці, грубі від років праці в саду й зіллєваріні, стиснули зап'ястя дівчини з такою силою, ніби хотіли передати їй частинку власного болю й мудрості. Вона нахилилася ближче, її подих, теплий і просякнутий ароматом трав, торкнувся вуха Віоли, і прошепотіла.

— Тримайся від нього якомога далі, дитино моя!.. Він теж демон, один з тих, хто ховається в тінях. Напевно, вже випив стільки крові, що осмілюється блукати під сонцем, не боячись його променів. — Очі старої, колись ясні, як гірські струмки, тепер спалахнули божевільним блиском — зіницями, розширеними від спогадів і страху, що накопичилися за десятиліття. Вони металися, ніби в полум'ї, а губи тремтіли. — Я пам’ятаю, як я була маленькою, ще дівчам, що бігала босоніж по стежках Кентрі, і в один із вечорів випадково стикнулася з ним. І знаєш, він зовсім не змінився — той самий холодний погляд, та сама посмішка, що обіцяє вічну ніч. Час не торкнувся його, бо для такої нечесті, він — лише ілюзія.