Розділ 3

Віола залишившись сама, підвелася, оглядаючи світлу вітальню з великими вікнами, що відкривали вид на сад і темну смугу лісу вдалині. Її думки повернулися до тітчиної згадки про нового сусіда — загадкового художника, який оселився в котеджі в глибинах лісу. Кетрін лише мимохідь розповіла про нього в дорозі, але її слова закарбувалися в пам’яті Віоли: "Він дивний, але талановитий. Його картини… наче живі." Ця згадка розпалила уяву дівчини, і вона не могла не думати про нього, поки розпаковувала свою валізу у кімнаті яка завжди належала їй. Вона була затишна, з білими стінами, прикрашеними акварельними ескізами Кетрін, і ліжком, застеленим пледом у відтінках морської хвилі.

Скинувши свою легку білу сукню, вона вдягла улюблені джинси — темно-сині, злегка потерті на колінах, що облягали її струнку фігуру, але залишали свободу рухів, ідеальні для прогулянок. До них вона додала модну футболку молочного кольору з тонким графічним принтом — абстрактним зображенням птахів, що злітають у небо, — яка додавала її образу невимушеної елегантності. На шиї залишився її ніжний кулон у формі серця, що тихо погойдувався, ніби нагадуючи про її чутливу натуру. Зав’язавши чорне хвилясте волосся з блакитними кінчиками в недбалий хвіст, вона глянула в дзеркало, і її смарагдові очі спалахнули рішучістю: ліс кликав її, і вона не могла ігнорувати цей поклик.

Спустившись до просторої вітальні Кетрін, де великі вікна відкривали вид на сад і темну смугу лісу вдалині, Віола відчула, як її думки знову заполонила згадка про нового сусіда та зникнення дівчат у лісі, ці думки гуділи в її голові, наче далекий грім перед бурею, викликаючи змішані почуття: цікавість, що горіла в ній, наче вогник, боролася з обережністю, яку вселяло попередження Кетрін. Її уява, жива й невгамовна, малювала образи темних стежок, порослих мохом, де крізь густі крони пробиваються тонкі промені світла, а в тінях ховаються секрети, старіші за сам ліс. Вона уявляла, як ступає по хрусткому листю, чує шепіт струмків і, можливо, натрапляє на сліди тих самих дівчат, чиї долі стали місцевою загадкою. Чи був новий сусід якось пов’язаний із цими зникненнями? Чи його картини, про які шепотіли в Кентрі, справді приховували ключ до таємниць?

Віола підійшла до одного з великих вікон, що обрамляли вітальню, і притулилася до прохолодного скла, вдивляючись у ліс, що починався за садом. Його темна межа, де сосни й дуби змикалися в щільну стіну, виглядала одночасно манливою й зловісною. Раптом між деревами промайнула тінь — швидка, майже невловна, наче силует людини, що розчинився у сутінках. Тінь могла бути просто оленем чи грою світла, але в уяві Віоли вона набула рис людини. Вона відступила від вікна, її пальці стиснули кулон-серце, ніби шукаючи в ньому опори.

Попри тітчине застереження, Віола відчула, як у ній наростає рішучість. Вона не збиралася заглиблюватися в ліс — принаймні, не сьогодні, — але не могла втриматися від спокуси бодай наблизитися до його межі, відчути його подих, вловити той таємничий ритм, що кликав її. "Я лише гляну," — подумала вона, переконуючи себе, що коротка прогулянка до краю лісу не порушить обіцянки. Вона взяла з кухні маленьку пляшку води й поклала її до портфеля разом із блокнотом, де могла замалювати свої враження. Перевіривши, чи ключ від будинку лежить у кишені джинсів, вона тихо вийшла на ґанок, де гойдалка поскрипувала під подихом вітру, а садок дихав ароматами троянд і лаванди. Ліс стояв перед нею, мов мовчазний страж, і Віола, з серцем, що билося в такт її крокам, рушила до його краю, обіцяючи собі не заходити далеко.

Віола ступила на м’яку траву, що вкривала сад, відчуваючи, як її кросівки тихо хрустять по землі, а серце б’ється швидше від передчуття. Сонце вже починало хилитися до обрію, забарвлюючи небо відтінками рожевого й золотого, але ліс попереду залишався темним, ніби вбирав у себе все світло, створюючи острів вічного сутінку. Його межа, де квітучий сад поступався густим хащам, виглядала як невидима лінія між знайомим і невідомим. Віола зупинилася на мить, її смарагдові очі вдивлялися в темряву між соснами, де гілки гойдалися від легкого вітру, шепочучи щось незбагненне. У її голові все ще звучали слова Кетрін про зникнення дівчат, і хоча розум наполягав, що це, мабуть, лише чутки, уява малювала тривожні картини. Вона стиснула ремінець портфеля, відчуваючи його вагу на плечі, і зробила перший крок до лісу, обіцяючи собі не відходити далеко від саду.

Повітря стало прохолоднішим, коли вона наблизилася до дерев, і запах квітів змінився на терпкий аромат хвої, вологого моху й землі. Ліс здавався живим: десь у глибині тріщала гілка, наче хтось необережно ступив, а птахи, що співали вдень, тепер мовчали, поступаючись місцем тиші, порушуваній лише шелестом листя. Віола озирнулася, перевіряючи, чи видно ще котедж Кетрін — його скляні панелі виблискували в променях призахідного сонця, наче маяк, що обіцяв безпеку. Вона зітхнула з полегшенням, але цікавість, що горіла в ній, наче полум’я, штовхала її вперед. "Тільки до першої стежки," — подумала вона, ступаючи на вузьку доріжку, порослу м’яким мохом, що глушила звук її кроків.

Стежка вела вглиб лісу, звиваючись між високими соснами, чиї стовбури, вкриті грубою корою, здавалися вартовими, що стережуть таємниці. Світло тут було тьмяним, розсіяним, і тіні гойдалися, створюючи ілюзію руху. Віола відчула, як по її шкірі пробігли мурашки, коли десь неподалік пролунав ще один тріск — різкий, наче хтось навмисне наступив на суху гілку. Вона завмерла, її серце закалатало, а рука інстинктивно стиснула кулон-серце на шиї. "Це, мабуть, просто звір," — заспокоювала вона себе, але голос у голові шепотів, що ліс не такий простий, як здається.

Віола зробила ще кілька кроків, її погляд пильно обнишпорював ліс. Несподівано її погляд зачепився за щось незвичайне: на масивному стовбурі прадавнього дуба, що грізно височів уздовж вузької стежки, проступали вирізьблені знаки. Вони були нечіткими, наче вишкрябані в поспіху тремтячою рукою, але їхні обриси нагадували таємничі символи, які вона колись бачила в пожовклих сторінках книг про забуті ритуали. Її пальці, майже мимоволі, ковзнули по шорсткій корі, відчуваючи її грубу, майже живу текстуру, і в ту ж мить по спині пробіг крижаний трепет, наче подих невидимої присутності. Знаки здавалися свіжими — краї різьблення ще не встигли потемніти від часу, а з-під них сочилася тонка смужка соку, наче дерево плакало від наруги. Від символів віяло чимось тривожним, майже зловісним, ніби вони ховали заборонену таємницю, яка не призначалася для сторонніх очей. Листя над головою раптово зашелестіло, хоча вітру не було, і десь неподалік тріснула гілка, змусивши її серце закалатати швидше. Вона застигла, озираючись, але стежка залишалася пустою — лише тіні гойдалися в такт її уривчастому подиху.