Розділ 2

Подорож автобусом, що тривала сім годин, для Віоли розтягнулася в цілу вічність, наче час, сповільнений чарами, навмисне змушував її серце битися швидше в передчутті. Сучасний електричний автобус, що м’яко гудів, ніби співаючи колискову, прямував до мальовничого містечка Кентрі, захованого серед пагорбів і оточеного густими лісами, що манили своєю таємничою зеленню.

Віола, тримаючи свій шкіряний портфель кольору морського піску, то гортала сторінки улюбленої книги поезій, то задумливо дивилася у вікно, уявляючи, як ступає стежками таємничого лісу, про який тітка Кетрін розповідала з таким захватом. Цей ліс, за її словами, був не просто густим сплетінням дубів і сосен, а справжньою скарбницею загадок і магії: там, серед моховитих галявин і струмків, що шепотіли мелодії, ховалися старовинні таємниці, про які місцеві говорили з острахом і повагою. Віола, з її практичним розумом і скептичною посмішкою, не вірила в ці казки про магію — для неї ліс був лише мальовничим куточком природи, де можна загубитися в роздумах або знайти натхнення для малюнків у своєму блокноті. Проте вона не могла стримати легкого передчуття, уявляючи, як тітка Кетрін, з її іскристими очима й драматичними жестами, намагатиметься переконати її в існуванні чарів, розповідаючи про приховані стежки, де, за легендою, можна почути голоси предків або побачити танець світлячків, що нагадує зоряне небо. "Вона напевно вигадає нову історію, щоб заманити мене туди," — думала Віола, посміхаючись. Її смарагдові очі виблискували, коли вона уявляла ці вечірні розмови за чашкою трав’яного чаю.

На маленькій, але затишно впорядкованій станції Кентрі, огорнутій ароматами квітучих петуній і лаванди, що гойдалися в клумбах під лагідним подихом літнього вітру, тітка Кетрін уже чекала на свою улюблену племінницю. Станція була справжньою оазою спокою: дерев’яні лавки, відполіровані часом і дотиками мандрівників, грілися під старовинними ліхтарями з кованими візерунками, що кидали м’які тіні на бруківку. Повітря бриніло свіжістю соснової хвої, змішаною з тонким димком від домашніх вогнищ, що доносився з далеких хат, захованих серед пагорбів. Нарешті, після семи годин подорожі, що здавалися Віолі вічністю, наповненою мріями й передчуттями, сучасний електричний автобус — плавно загальмував, тихо дзижчачи, ніби шепочучи про завершення однієї глави й початок нової. Великі панорамні вікна автобуса відбивали золотавий захід.

Віола ступила на асфальтовану платформу, тримаючи в руках свій легкий шкіряний портфель. Водій, із доброзичливою посмішкою, обережно дістав її важку валізу із багажного відсіку, поставивши його на землю з легким стуком, що відлунював у тиші станції. Серце Віоли затріпотіло, наче крила метелика, що вирвався з кокона, коли вона вдихнула свіже повітря Кентрі — прохолодне, з нотками лісової вологості й квіткової солодкості, що обіцяло літо, сповнене таємниць. Її смарагдові очі, що виблискували, мов коштовні камені, обнишпорили юрбу нечисленних людей на станції, шукаючи знайому постать тітки Кетрін. І ось вона — стояла біля перону, тримаючи в руках пишний букет польових квітів, зібраних із місцевих лук: ромашки, волошки й дикі маки перепліталися в яскравій палітрі, ніби сама природа вітала Віолу в новому домі.

Кетрін, молода й енергійна, виглядала на свої двадцять вісім років як уособлення сучасної впевненості та стилю. Її кар’єра — напружена робота у сфері дизайну інтер’єрів, де вона створювала простори, що поєднували естетику й функціональність, — відображалася в її бездоганному вигляді. Її волосся, темно-каштанове з м’якими мідними відблисками, було зібране в стильний низький пучок із кількома навмисно недбалими пасмами, що обрамляли обличчя, додаючи їй одночасно професійного й невимушеного шарму. На ній був елегантний, але практичний костюм: приталений блейзер кольору слонової кістки, що підкреслював її струнку фігуру, і широкі класичні штани пудрового відтінку, які гойдалися в такт вітру, створюючи враження легкості. На шиї мерехтів тонкий золотий ланцюжок із мінімалістичним кулоном у формі півмісяця, а на зап’ясті — смартгодинник, що тихо вібрував, нагадуючи про черговий дедлайн. Її образ завершували білі кросівки з ледь помітними металевими вставками, що додавали нотку сучасної практичності, адже Кетрін завжди була в русі, балансуючи між роботою, творчістю й любов’ю до природи Кентрі.

Коли погляд Віоли зупинився на тітці, її обличчя ожило, немов підсвічене зсередини. Хвилясте чорне волосся з блакитними кінчиками спадало на плечі, нагадуючи морську піну на темних хвилях. У кутиках губ народилася усмішка — спершу тремтлива, а потім широка й опромінення, мов раптовий спалах сонця серед хмар. Віола відчула, як у цій миті проступає тепло й ніжність, що розкриває приховану глибину її почуттів.  Вона кинулася вперед, ледве стримуючи радісний вигук, і міцно обійняла Кетрін, відчуваючи, як тонкий аромат її парфумів — із нотками цитруса й жасмину — змішується з квітковим теплом букета, огортаючи її, наче обіцянка незабутнього літа. У цих обіймах було щось магічне — та сама незмінна любов і тепло, що наповнювали кожну їхню зустріч, ніби час не мав влади над їхнім зв’язком. Кетрін, сміючись мелодійним сміхом, пригорнула племінницю сильніше, її руки, з акуратним манікюром у пастельних тонах, ніжно гладили спину Віоли.

- Моя люба, ти нарешті тут! — сказала вона, її голос, сповнений енергії й теплоти, звучав як запрошення до пригод.

Букет квітів, затиснутий між ними, ледь пом’явся, але його аромат лише посилив радість моменту. Віола відступила на крок, тримаючи тітку за руки, і її очі сяяли, ніби відображаючи всі мрії про літо, що чекало попереду: вечори за розмовами, прогулянки лісом, та захопливі розповіді тітки.

— Ох, моя люба, як же я сумувала за тобою! — вигукнула Кетрін, відступаючи на крок, щоб краще роздивитися племінницю. Її очі, кольору теплого бурштину, іскрилися радістю, коли вона розглядала Віолу, ніби намагаючись вловити кожну зміну, що відбулася з останньої їхньої зустрічі. — Ти стала ще більш чарівною, справжня юна муза! Тебе напевно дуже сварили за ці кінчики?..., але вони виглядають стильно... Мені так подобаються ..