Розділ 6

Данієл завмер, ніби зачарований її словами, його постать, стала схожою на статую, висічену в холодному камені. Його сірі очі, глибокі, як нічне небо над лісом, не могли відірватися від Віоли — її ніжне обличчя, осяяне сонячним світлом, що відбивалося в її кулоні-серці, і її губи, злегка розкриті від емоцій, здавалися йому магнітом, що тягнув його душу. Усередині нього прокинулася дивна вібрація — тепло, таке незвичне для його холодної вампірської природи, що пульсувало в грудях, ніби жива іскра в попелі. Час довкола, здавалось, завмер: гамір ярмарки — сміх дітей, голоси торговців, шелест листя — розчинився, ніби поглинутий тишею, і залишилися лише вони двоє, відокремлені від світу невидимою стіною.

Віола стояла навпроти нього, її постать була легкою, але впевненою, а в її очах мерехтіла тепла іскра. Вона ніжно посміхнулася — її усмішка була схожа на перший промінь світанку, що пробивається крізь темряву, і в ній не було страху, лише допитливість і щось глибше, що змушувало серце Данієла завмерти. Він відчув, як його холодна душа, звикла до самотності віків, тремтить від цієї простої людської ніжності, і в ту мить його рука, майже несвідомо, простяглася до неї, ніби намагаючись торкнутися цього світла, що вона несла в собі.

Але раптом із тіні ярмарки виринув голос Мірри, різкий і пронизливий, як крик ворона:

— Тримайся від нього як найдалі, дівчино! А ти іди геть, тобі тут не місце.

Її постать, закутана в стару хустку, з’явилася, ніби привид із минулого, її очі блищали божевільним вогнем, а руки стискали пучок трав, готуючись до нового ритуалу. Данієл відсахнувся, його посмішка згасла, але в його погляді залишилося щось схоже на сум, коли він тихо промовив:

— Може, вона має рацію… але я не можу відійти від тебе, і чому не знаю. — потім зітхнувши додав. — На разі мені вже час йти, можливо ми іще зустрінемося, Віоло.

Віола стояла, ошелешена й розгублена, її розум був схожий на калейдоскоп, де уламки думок про Данієла, його слова й таємничий погляд змішувалися з гамором ярмаркової площі. Вона не встигла осягнути, що відбувається, як відчула різкий захват на своєму зап’ясті — холодні, але сильні пальці стиснули її руку, змусивши її серце завмерти. Її смарагдові очі, блискучі від здивування, різко повернулися до джерела цього дотику, але в ту мить повітря розітнули легкі, як попіл, частинки меленої трави — суміш полину й чебрецю, просякнута різким ароматом, що різав ніздрі. Горстка зілля полетіла в бік Данієла, розсипаючись у сонячному світлі, ніби пил у променях, кинута зухвалою рукою Мірри. Віола миттєво перевела погляд на юнака, але його постать, розчинилася в натовпі, ніби тінь, що зникає з першим променем світанку, залишаючи лише легкий шепіт вітру й відчуття втраченого моменту.

— Віоло, з тобою все гаразд? — пролунав стурбований голос Кетрін, її теплий тон пробився крізь гамір ярмарки, де запахи меду й свіжоспеченого хліба змішувалися з голосами торговців.

Її тітка стояла неподалік, тримаючи в руках плетений кошик із ягодами, що просочували повітря солодким ароматом малини, а в очах, оточених тонкими зморшками, відображалася глибока турбота. Її карі очі, схожі на Віолині, шукали відповіді в обличчі племінниці, а руки злегка стиснули кошик, ніби шукаючи опору.

— Ти мусиш краще стежити за своєю племінницею, — буркнула Мірра, її голос був грубим, як скрип старого дерева, і просякнутим незадоволенням.

Стара жінка, закутана в стару хустку, що з’їхала на плечі, різко розвернулася, її зморшкувате обличчя, схоже на карту забутих стежок, відобразило зневагу. Вона попрямувала до своєї лавки, де на дерев’яному столі лежали пучки трав, просушених на сонці, а запах часнику й чебрецю витав у повітрі, ніби невидимий щит від невідомого зла. Кетрін, зітхнувши, наблизилася до Віоли, її постать була спокійною, але в русі відчувалася материнська ніжність.

— Не звертай на неї уваги, люба, — тихо пояснила вона, її голос був м’яким, як шелест листя в літній день, але з ноткою тривоги. — Іноді вона поводиться дивно, але в душі вона добра. Просто… її спогади важкі, як каміння в ріці. — Її погляд ковзнув по натовпу, де Данієл щойно зник, і вона додала з ледь помітною цікавістю: — Ти встигла познайомитися з Данієлем? Він здається… цікавим новим сусідом, чи не так?

Віола, все ще відчуваючи тремтіння в руках від раптового зіткнення, кивнула, її серце калатало від змішаних емоцій — страху, цікавості й легкого тепла, що залишилося після його дотику. Вона глянула на тітку, її губи злегка тремтіли, коли вона спробувала відповісти, але слова застрягли в горлі. Її пальці несвідомо торкнулися кулона-серця на шиї, ніби шукаючи в ньому відповіді, коли вона прошепотіла:

— Він… не такий, як усі, тітко. І я хочу зрозуміти, хто він насправді.

Кетрін уважно подивилася на племінницю, її очі звузилися.

— Добре лише будь обережною, Віоло, — сказала вона, її голос став серйознішим, але все ще теплим.

Віола у відповідь подарувала Кетрін теплу, щиру посмішку, її смарагдові очі спалахнули на мить, відображаючи яскраві кольори ярмаркової площі, що гуділа навколо них. Вони рушили далі, занурюючись у строкатий вир Кентрі, де повітря було просякнуте ароматами свіжоспечених булочок із корицею, медового квасу й сушеної лаванди, що гойдалася в плетених кошиках. Ятки, прикрашені барвистими стрічками й вишитими скатертинами, вишикувалися вздовж брукованих вуличок, а гомін натовпу змішувався з мелодіями скрипки, що лунали від вуличного музиканта в солом’яному капелюсі. Кетрін, захоплено розповідала Віолі чергову історію — цього разу про те, як один із її клієнтів наполягав на стінах зобразити фігурки з нотками непристойності, що викликало у неї напад сміху прямо на нараді. Віола сміялася, її чорне волосся з блакитними кінчиками гойдалося в такт крокам.

На мить ярмарковий гамір і тітчині веселі оповідки затьмарили тривожні думки про ліс, Данієла й слова старої Мірри про Тіннь Вічного. Віола дозволила собі розчинитися в моменті: вона зупинялася біля яток, щоб понюхати пучки м’яти чи погладити м’яку шерсть в’язаних шаликів, і навіть купила іще один маленький амулет із сушеної трави.