Розділ 1

Літнє сонце щедро розсипало золоті промені, огортаючи світ теплим, ласкавим сяйвом. Повітря бриніло пахощами квітучих садів і свіжоскошеної трави, а ніжний вітерець легенько гойдав листя дерев, переплітаючись із тихим шепотом далекої річки. На затишній галявині, де природа дихала спокоєм, стояв невеличкий будинок, у якому жила дружна родина, зігріта теплом домашнього затишку. Серед цієї ідилії з’явилася вона — дівчина на ім’я Віолла, що з нетерпінням збиралася вирушити відвідати свою улюблену тітку.

Віоллі було шістнадцять — вік, коли світ здається безмежним, а кожен день приносить відкриття і мрії. Вона була середнього зросту, з граціозною, але невибагливою фігурою, що нагадувала гнучку вербову гілку, похитувану легким вітерцем — струнка, з м'якими, природними вигинами, які свідчили про перехід від безтурботного дитинства до розквіту юності, коли тіло набуває витонченої форми, а рухи стають більш впевненими й елегантними. Її обличчя, тендітне й вишукане, наче порцелянова лялька з антикварної крамниці, обрамляли виразні смарагдові очі — глибокі, іскристі, мов коштовні камені в променях сонця, що віддзеркалювали не лише красу навколишнього світу, а й глибину її мрійливого духу, таємничої душі та тих внутрішніх бур, які іноді ховалися за спокійним поглядом. Ці очі могли зачарувати будь-кого: вони то мерехтіли радістю, то ховалися в тіні задумливості, ніби зберігаючи секрети зоряних ночей і забутих мрій. Губи Віолли, пухкі та ніжні, мали делікатний рожевий відтінок, наче пелюстки свіжої троянди, зрошеної ранковою росою після теплої ночі — верхня губа вирізнялася глибоким, елегантним вирізом, подібним до арки давнього замку, що манить мандрівників, а нижня — гострим, грайливим вигином, що додавав їй пустотливого шарму; разом вони утворювали з далека ідеальну форму серця, ніби намальовану рукою закоханого художника, який вклав у цей образ всю ніжність світу. Це серце на губах було ніби символом її чутливої натури — відкритої для любові, але з легким відтінком загадковості, що робило її посмішку незабутньою.

Її волосся, чорне як нічне небо над океаном у безмісячну ніч, спадало хвилями нижче плечей, злегка розпатлане теплим вітерцем, що приносив з собою солонуватий присмак моря й аромат польових квітів; кінчики, забарвлені в м'який блакитний відтінок, ніби доторкнулися до морських хвиль під час таємної нічної прогулянки, додаючи їй загадкового, майже містичного шарму, що робив її схожою на сучасну русалку, яка вийшла на берег шукати пригод. Цей блакитний акцент був не просто модним капризом — він відображав її бунтарський дух, бажання виділятися з натовпу й додавати до свого образу нотку фантазії, ніби запозичену з казок про фей і чарівниць. Віолла завжди мала бездоганний смак у одязі, що відображав її внутрішню свободу, елегантність і любов до деталей; цього разу вона обрала легку білу сукню з тонкого шифону, яка ніжно облягала її струнку талію, розвівалася на вітрі, наче крила білого метелика в польоті, підкреслюючи грацію кожного руху.

На шиї, над вирізом сукні, мерехтів ніжний кулон у формі серця — срібний символ її чутливої натури, інкрустований крихітними блискучими камінчиками, що тихо погойдувався з кожним кроком, ніби нагадуючи про таємниці, заховані в глибині її душі, про перші кохання, мрії про далекі подорожі й ті теплі спогади, які вона несла з собою, як скарб.

У хаотичному вихорі передсвяткового хвилювання, що панувало в її затишній кімнаті з вікнами, завішаними легкими фіранками, які пропускали тепле літнє світло, юна Віолла метушилася, збираючи речі з нестримним ентузіазмом, ніби готувалася до грандіозної експедиції в невідомі землі. Її рухи були швидкими й хаотичними, наче вир емоцій, що не міг стриматися: вона хапала з шафи майже весь свій гардероб — від легких літніх суконь з квітковими принтами, до теплих светрів на випадок прохолодних вечорів, від улюблених джинсів з потертими краями, які свідчили про безліч пригод, до делікатних блузок з мереживом, що додавали їй романтичного шарму. Усе це, наче уривки строкатого життя, недбало скидалося до старенької, потереної часом валізи — вірної, хоч і скромної супутниці її нескінченних мандрів, з потрісканою шкіряною поверхнею й застарілими замками, що колись належав її бабусі й тепер став символом сімейних подорожей.

Її батьки, застиглі в дверях кімнати з виразом подиву на обличчях — мати з руками, скрепленими на грудях, а батько з піднятими бровами, ніби намагаючись осмислити цей вир активності, — спостерігали за донькою з сумішшю розчулення й легкого здивування. На цей вираз обличчя батьків вона промовляла :

- Ви не розумієте але у тітки Кетрін мені все це знадобиться! Я ж їду аж на три місяці — цілі три місяці пригод, розмов до світанку, прогулянок лісом і таємничих відкриттів! Як же мені бути без улюбленої сукні для пікніків чи того шарфа, що захищає від вечірньої прохолоди?

Вони дивилися, як саквояж поступово перетворювався на переповнену гору тканин і дрібниць: ось вилітає шкарпетка, ось зминається блузка, а ось визирає край улюбленої книги з поезією, яку Віолла в останню мить вирішила взяти для вечірнього читання. Але коли валіза, переповнена до межі,вперто відмовилася коритися спробам її застебнути, вона влаштувала справжній бунт. Її потерта кришка, потріскана від незліченних мандрівок і позначена шрамами часу, вигиналася вгору, немов норовлива кобила, що скидає необачного вершника. Стара блискавка, зношена від нескінченних подорожей, скрипіла й вищала, наче двері старовинного замку, що протестують проти непроханих гостей. І раптом, ніби в нападі обурення, блискавка з тріском здалася — зубці розійшлися, мов натовп, що розступається перед гучною подією, і кришка з оглушливим брязкотом відкинулася, викинувши назовні кут вицвілої сорочки, що звисала, наче прапор капітуляції. Батьки не витримали й залилися дзвінким сміхом, що заповнив кімнату, ніби теплий літній дощ. Мати, з її каштановими пасмами, що вислизнули з недбалого вузла на потилиці, хихотіла, прикривши губи долонею, але її очі, кольору лісового горіха, іскрилися дитячим лукавством. Її сміх дзвенів, мов кришталеві келихи під час тосту. Батько, дужий чоловік із сивиною, що пробивалася крізь темне волосся, реготав так, що його широкі плечі ходили ходуном, а загрубілі руки, які ще мить тому намагалися приборкати блискавку, тепер безсило гупали по стегнах.