12 глава. Яків

Я прокинулась в незнайомому приміщенні. Довго не могла згадати, де я була і що зі мною сталось. Голова розколювалась. Тіло тремтіло. На очах, чутливих до світла, виднілись сльози.

Я лежала на канапі, а над мною нависали чорні очі.

— Як почуваєшся? — запитав в мене Яків. Я постаралась добре вдивитись в його лице. На ньому було щось інше, незнайоме. Замість звичної зосередженості, я помітила збентеження.

— Де я? — єдине, про що змогла запитати тоді в хлопця. Я не могла встати, тому лише трохи вище підняла своє тіло. Краєм ока оглянула приміщення.

— В моєму гаражі, — Остапенко більше не схилявся над мною, як над малою дитиною. Він випрямився і схрестив руки.

— Що я тут роблю? — запитала. Я була в цілковитому шоці. Останнє, що я пам'ятала, - це сильний удар по шиї. Все. Аж ніяк в той момент я не очікувала проснутись в гаражі Якова.

— Я запитав в тебе, як ти почуваєшся, - перепитав він.

— А я в тебе, що я тут роблю, — попри сильний біль, в мене ще було достатньо сил для протистояння наших характерів.

— Хочеш посперечатися? — спокійно відповів хлопець. В його голосі не було злості чи гніву.

Я не хотіла провокувати конфлікту.

— Дуже болять шия і ключиці.

Я торкнулась туди рукою. Натрапила на щось слизьке і липке. Перевернулась на живіт. Забрала волосся наперед.

— Можеш глянути, що там? — попросила в Якова. Той слухняно підійшов і схилився над мною.

Я лежала лицем на чистій подушці. Очі перестали боліти, тому я змогла краще роздивитись кімнату. Це справді був гараж. Біля стін стояли полиці з інструментами. Широкий стіл, на якому також було приладдя. Посередині машина, яка не здавалась здатною для їзди.

"Тато Якова механік. Мабуть, це його замовлення".

Також був диван з чистими подушками, на якому лежала я. І Яків, що розглядав мою шию і ключиці.

— Що там? — запитала я.

— Краще тобі цього не бачити, — стримано відповів.

— Неси дзеркало! — майже крикнула до хлопця я. Він підійшов до столу. Швидко знайшов невелике люстерко.

Я глянула у відображення. Там була велика рана, що покривала шию і трохи ключиць. Вона не була глибокою, зате широкою. Виднілась кров.

— Пробач, Аліно, це все я винен, — говорив Яків, але я майже не слухала. Була занадто зайнятою тим, що у мене на шиї. — Якби ж я тільки послухав тебе і пішов з тобою. Всього цього можна було б уникнути. Який я дурень.

Це вперше я бачила хлопця таким. Не звично було дивитись, як гордий Яків виправдовується перед кимось.

— Ти не винен, — сказала я, аби заспокоїти його.

— Це не так! — старий запал знову повернувся до Остапа. В його очах було багато вогню і відчаю.

— Добре, так, ти винен, я це признаю, але, будь ласка, заспокойся і принеси перекисю, — спокійно мовила я. Було набагато легше просто погодитись з юнаком, аніж сперечатись винен/не винен до другого приходу Христа.

— Він в будинку. Я швидко. Нікуди не йди. — Яків вибіг з гаража.

"І як я звідси піду, якщо мої ноги тремтять? Чоловіки бувають такими нелогічними"

Остапенко дійсно швидко повернувся. В його руках була банка з перекисем, вата і лейкопластирі.

Я посунулась і він сів біля мене. Відкрив банку і вилив трохи рідини на вату.

— Це буде дуже пекти, — сказав він своїм хриплим голосом.

— Я знаю, — скигливо відповіла. Заплющила очі і уявила, як корчитимусь від болі.

— Давай на три. Рахуємо разом. Раз.

— Раз, — тихо промовила я і одразу ж закричала. По тілу пройшовся табун мурашок. — Ааа! Якове, ти такий жорстокий!

— Краще це буде неочікувано. Так легше, — відповів він, проводячи ватою по всій рані. Я сопіла і ледве стримувалась, аби знову не закричати. Стискала рукою край подушки. Міцно тримала очі заплющеними.

— Що далі? — запитав Яків, коли закінчив турботливо і обережно обробляти моє поранення.

— Підстав вату і заклей її лейкопластирами.

Мені повезло, що рана не була глибокою і її не потрібно було шити. Можна було обійтись лише домедичною допомогою.

— Все, — сказав Яків, і я з полегшенням видихнула.

"Сподіваюсь, мені більше не прийдеться терпіти такий біль"

Я трохи полежала на животі, морально відпочиваючи. Але потім повернулась до Якова, який сидів на кінці дивану і дивився на мене. Наші погляди зустрілись.

— Довго я була без свідомості? — спокійно запитала.

Яків завагався. Мабуть, не хотів відповідати.

— Хвилин 40 коли я тебе ніс сюди, і ще, мабуть, пів години тут, — все ж таки мовив Остапенко.

— Ніс мене сюди? — перепитала. Мені стало жаль хлопця. Я не була настільки стрункою, аби мене носити на руках.

— Ще був варіант залишити тебе там у відключці. Але такий сценарій нікого б не влаштував.

Я замислилась.

— А ти там що робив? — в ці 5 слів я вклала все своє здивування. Голова вже не боліла, тому я могла свідомо мислити і аналізувати. — Ти стежив за мною?

Яків покивав головою в різні боки. Не знаю чого, але від цього мені полегшало.

Остапенко тяжко видихнув. Піднявся з дивану, підійшов до стола. Сперся на нього обома руками.

— Я був тут, коли десь біля 10 знову появився той дурний голос,- почав свій монолог. - Але цього разу він не був таким довготривалим. Ні. Лише одне "Яків". Я обернувся. Ну, знаєш, подумав, що мене кличе мама, чи хтось інший. Але голос більше не появився. Зате було якесь дивне відчуття, що мені варто йти. Я ніби сам собі наказував збирати речі і вирушати до лісу. Не знаю як, але шлях я знав бездоганно при тому, що в тій місцевості я був вперше. Щось тягнуло мене йти. Та й на серці було спокійно і не лячно. Коли я підійшов до того будинку, і побачив тебе, все ще почувався спокійно. Але вмить почав тремтіти, а серце шалено билось. Відчував занепокоєння. Глянув в твою сторону - ти стояла на порозі, зі заплющеними очима. На тебе падало світло місяця. Так мило. Але ззаду тебе появилась якась чорна тінь і вдарила тебе по шиї. Ти впала. Я підбіг, але тої тіні вже не було.