7 глава. Голос

2021 рік

Я пройшлась кімнатою, витираючи пальцем пилюку зі старих полиць. На мить зупинила свою розповідь, а друзі не заставили мене говорити далі. Кожному з нас потрібен був відпочинок, аби зібрати докупи усі думки.

Я підійшла до вікна. У шибку бив сильний дощ. Пустилась неймовірна злива. Гриміло й блискало, хоча зранку не було й натяку на зміну погоди.

Я провела пальцем по старим іграшкам, книгам, журналам, що були на підвіконні. Цікаво, скільки їм років? 10? 15? Я й не могла повірити, скільки радості і болі в усіх цих речах, що лежать тут, ніким, окрім нас, не чіпаних.

Я обернулась до друзів. Данило сидів, спершись кулаком об бороду. Ярина «малювала» на подушці квіточки.

І тут мене осінило – вони вже зовсім не ті, якими я їх пам’ятаю. Мабуть, їм довелось пройти через різні випробовування. ЗНО та університет, робота і хобі, кар’єра і відпочинок, друзі і родичі, кохання і зрада… Вони стали зовсім дорослими, сформованими особистостями, а не тими смішним Данилом і доброю Яриною, яких я так обожнювала в школі.

«Скільки всього мені ще варто з ними обговорити за келихом вина…»

Я б й надалі так стояла, якби мої думки не перервали. Хтось підходив до будиночку і, попри дощ, це було добре чути.

 — Здається, хтось йде,  — сказала Ярина, вимовивши мої думки вслух.

Я повністю обернулась в бік входу. Данило насторожився, але не став з місця. Ярина притиснула подушку ближче до свого живота.

Хвилина відмирання всіх кінцівок - і двері відчинились…

5 років назад

Я прийшла додому в не найкращому гуморі. Зайшла в кімнату – і одразу кинула свої речі на ліжко. Сама сіла на крісло і закинула ноги на стіл. Захотілось покурити, попри те, що я не палю.

Важко вдихнула.

«І як мені жити з цим болем?»

Десять хвилин просто вдивлялась у вікно. Думала про мавок, Даню і його компаньйонку Інну, хвору Ярину, слова бабусі Меланки, Михайлюків, Якова…

«Пам'ятай, що ти усе робиш правильно…»

Мене перервала мама:

 — Замість того, щоб сидіти, виставивши ноги на стіл, краще б відкрила підручник і хоть трохи готувалась до екзаменів. Не думай, що ми з батьком дамо хоч краплю грошей за твоє навчання в університеті. Будеш сидіти вдома, безробітною, і няньчити дітей.

«Як ти», - хотілось сказати мені, але я вчасно промовчала.

Мама зачинила двері, а я тяжко видихнула. Якби у мене була можливість прямо зараз полетіти на Марс – я б не відмовилась.

Та все ж, я прислухалась до слів матері і розгорнула довідник з української мови. Наступні  години вглиблювалась в тему фонетики. Зробила багато вправ з підручника.  Результати мене приємно вразили.

«Не така вже я тупа, як я думала».

Вирішила випити чашку чаю, аби трохи відпочити від навчання. Коли повернулась з кухні, то почула таке бажане "Дзиинь"  - звук сповіщення Інстаграму. Я одразу ж відкинула усі підручники вбік. Поставила чай на підлогу.

"Нарешті появився Інтернет!"

Моїй радості не було меж. Я одразу ж зайшла у всі свої соціальні мережі. Відповіла на повідомлення Ярині. Вона все ще почувала себе погано.

Другим ділом, я зайшла в Google і розпочала свої пошуки в темі міфології. Я й не підозрювала, що Україна настільки багата містикою та жахами. Усі ці Вії, Чугайстри, Нявки, Русалки здавались мені такими загадковими і фантастичними, що чим більше я про них дізнавалась, тим більше мені здавалось, що це нереально. Та все ж, я була зацікавленою і не могла відірватись від екрану монітора.

"І на чорта мені ці бібліотечні книги, якщо Інтернет настільки великий?"

Я відкрила Word і всю найцікавішу інформацію почала зберігати там. Думала, що наступного дня видрукую її в Данила. У мене не було принтера.

"СТОП!В якого Дані? Йому ж не можна знати, що я не заспокоїлась"

Я відкинулась на спинку крісла. Шукати ще якийсь принтер чи переписувати вручну? Робити скріншоти? Просто залишити у Word? Про це я б могла думати, але в моїх думках був лише Данило та Інна. Мені було цікаво, як вони провели вечір, але я не наважувалась подзвонити. Я, як старша сестра, хотіла найкращого для Дані та інколи ревнувала, що він залишає мене. З Яриною так само. Мені обідно, коли вона гуляє з іншими дівчатами чи хлопцями. Мабуть, таке чудо дружби.

"Ну або я така вредна та егоїстична"

Мої роздуми перервало сповіщення в Інстаграм. Я взяла свій невеликий сенсорний телефон в руки. Хтось надіслав запит на стеження. В мене завжди був приватний обліковий запис.

Я відкрила додаток зі стуком серця. І не знала як реагувати, коли побачила, що сам Устим Михайлюк бажає стежити за мною.

"І що цей довбаний телепень хоче від мене? "

Вперше, що мені прийшло в голову, це те, що Устим знову хоче мене образити та висміяти, тому я й наміру не мала його добавляти. Від єдиної думки про його сім'ю мені хотілось вити вовком. Зухвалі багачі - ось така назва найкраще підходить Михайлюкам.

Я зайшла на сторінку Устима. Переглянула його фотографії аби остаточно впевнитись, який він йолоп. Вийшла і заблокувала хлопця зі словами: "Іди до чортової матері".

Сама не розумію, чого я розізлилась. Я повимикала усе, що світилось у моїй кімнаті. Засунула штори, аби світло місяця не падало на моє обличчя. Я зовсім забула, що поставила горнятко з чаєм на підлогу, тому врізалась в нього, що викликало ще більше злості. Я копнула його, від чого чашка полетіла кудись під стіл, а рідина розлилась.

Походивши по своїй невеликій кімнаті, я зі всією силою плюхнулась на ліжко. Чула, як щось хруснуло в моїх кінцівках, та на це я не зважала. Я невротик і я це знаю. Стараюсь стримувати свій гнів, бути спокійною. Але коли місця в «копілці гніву» вже не вистачає, а злість виходить – усе кругом «гримить».

Я закрила очі і занурилась в сон. Виплеск гніву забрав у мене всі сили. Єдине, чого хотілось в той момент – поспати.