5 глава. Бабуся Меланка

Я була впевненою, що ці двоє підуть за мною, тому не давила на них. Ми вийшли з школи рівно тоді, коли дзвінок сповістив про початок 6 уроку.

— Що ви прогулюєте? — питає Данило.

— Фізкультуру та інформатику, -— відповідаю. — Ти?

— Лише математику.

— Не боїшся, що влетить від заучки?

— Придумаю щось. Все це через тебе.

Я знову закочую очі.

— Я не заставляла тебе йти зі мною. Можеш вернутись.

— Я розбираюсь у маніпуляціях.

— Я розбираюсь у маніпуляціях, — покриваю його я, від чого отримую легенького стусаня.

Далі ми йдемо мовчки. У селі зараз небагато людей. В такий час більшість на роботі, а ті, що залишаються вдома, мабуть зайняті хатніми справами, як моя мама. 

15 хвилин ходьби від школи – і ми вже біля будиночка лісника. А від нього до ігрища – ще 7 хвилин. Я починаю переживати. На хвилину зупиняюсь.

— Якісь проблеми? — запитує у мене Ярина.

— Мені якось не по собі, — відповідаю я. Данило мовчить.

— Тобі погано? — турбується подруга.

— Скоріше страшно.

— Ліно, ти накрутила себе настільки, що тепер тобі лячно заходити вглиб лісу? — питає Даня.

— Данило, мені здається, чи тобі раптово захотілось мене сьогодні задовбати? — нервуюсь я. — Що з тобою?

— Зі мною нічого, а от щодо тебе я не впевнений. Мабуть, ти таки добряче десь гримнулась головою, — серйозно відповідає Скоропадський. — Хочеш зайти у будинок?

Я киваю головою у різні сторони. Стараюсь не злитись на нього.

«Якби я була на його місця, то також би не повірила цій маячні»

Я минаю Данила і Ярину. Ми продовжуємо рухатись. Тепер друзі відстають від мене на 2 кроки. Ми мовчимо.

Я згадую те місце, де сьогодні вночі зустріла мавок. Веду друзів тією ж стежкою, якою верталась додому. По трохи у мою голову приходять усі нюанси маршруту.

— За цими кущами.

Вони декілька хвилин вдивляються вперед.

— Тут одне гілля. Як ми маємо туди пробратись? — питає Скоропадський.

— Так же, як і я. Пограємось трохи у виживання, — кажу і підходжу до густих хащ. Починаю продиратись. Друзі слідують за мною.

«А вночі вони були не такими складними»

Я стараюсь пройти вглиб швидше, не зважаючи на складність. Коли я бачу перед собою ціль – ніхто й ніщо не може мені перешкодити. Я занадто вперта.

— Ай! — одна з гілок, яку я опустила, влітає у лице Дані, та я не зважаю, бо мою увагу привертає дещо інше.

— Воно не зникло! — кажу радісно і біжу вперед – до місця, де вночі були танці.

Я залишаю друзів позаду. Вибігаю на самий центр. Кругом мене – невелика поляна витоптаної землі. Я кручусь навколо себе. Бігаю з місця на місце.

— Ігрище не зникло! — повторюю я, коли Ярина і Данило підходять до мене. Вони роздивляються, що навколо них і водночас дивляться на мій запал.

Я піднімаю якусь гілку і малюю круг навколо себе.

— Ось тут, — пояснюю свої дії, — було величезне вогнище. —Так, зараз тут немає від нього сліду.

Мене це дивує, але я відходжу вбік і продовжую:

— А ось тут мавки водили хоровод, одночасно співаючи. А тут, — я показую палицею на два великі камні, — ховалася від них я.

Друзі дивляться на мене.

— А той шум? — питає Даня.

— Звідти, але я не впевнена, — на місці, де я показую, ростуть одні лиш кущі.

Я ще раз все розглядаю.

— Тепер ви мені вірите? Я ж не могла придумати це все сама.

— Ліно, — відповідає Данило. Його лице серйозне і стурбоване. Я розумію, що зараз він скаже щось таке, що може вразити моє серце.

— Я не хочу, аби ти страждала від цих думок про якихось мавок. Допустим, усе це правда. Ти справді бачила мавок. На цьому місці. А тут горіло багаття. Але де залишок від нього? Там, де ти окреслила круг навіть приблизно не пахне вогнем.

— Ну, можливо, вони стерли усі докази.

— То якщо вони стирають докази, то скоро позбудуться й тебе? –— запитує Данило.

Я нічого не відповідаю. Не відчуваю злості.

— Ліно, не думай, що я хочу тебе образити чи висміяти. Ти – моя найкраща подруга, а я – твій найкращий друг. Ми з дитинства разом. І я не хочу, щоб ти забивала свою голову всякою маячнею про мавок. Це звучить смішно і божевільно.

— То ти не віриш мені? — перебиваю його я.

— Вибач, Аліно, але ні. Все це – велика нісенітниця, — завершує свій монолог Данило.

Останній раз він називав мене повним ім’ям 2 роки тому. Тоді я сильно завинила перед ним. Я розумію, що Данило переживає за мене і все, що я скажу далі – не матиме сенсу. Ярина мовчить, опустивши очі до низу.

-— Можливо, ви праві, — здаюсь я. Данило підходить до мене і обнімає.

«Дійсно, мені немає чим зайнятись? Мабуть, друзі мають рацію. Варто забути про те, що зі мною було», — обманюю сама себе я.

Ми йдемо з того нещасного місця. Продираємось крізь хащі і виходимо на рівну стежку. Я розчавлена, як лимон

.— Ми ще встигаємо піти на інформатику, — говорить Ярина. Я скептично на неї дивлюсь. Вона й без слів розуміє, що сказала лишнє.

— Маєте якісь плани на сьогодні? — запитую я. Не хочу йти мовчки.

Обоє кивають головами.

-— У мене репетитор після уроків. Математика, — каже Данило.

-— А в мене українська, — додає Ярина. — А ти?

—  Я не записувалась до ніяких репетиторів. Можливо, розпочну готуватись до екзаменів взимку.

-— Я тебе знаю. Сидітимеш вдома і питимеш чай, — каже Даня

Я усміхаюсь.

— Досмієшся до бурси номер 45, — відповідає на мій сміх Скоропадський.

Я не реагую на його слова. А щодо репетиторів – це моя примха не відвідувати їхні заняття. Два дні я сперечалась з мамою і перемогла. Мені їх просто не потрібно. Ні, я не вундеркінд. Хіба що, математичний вундеркінд. Я – найсильніший математик школи. Розв’язати задачу на 2 зірочки – легко. З українською у мене також все гаразд. Ну а географія – «Сів метелик на травичку…»