3 глава. Вечірка

Ми вийшли з місцевого магазину і одразу попрямували до лавок, які стояли недалеко від цього місця. Я присіла на одну з них, одночасно відкриваючи своє фруктове морозиво. Ярина сіла біля мене.

— Ти вже думала, що робитимеш після закінчення школи? — запитала у мене подруга. Сонце припікало, і наші оченята ледве бачили одне одного.

— Хм, — задумалась я. — Ні, я не знаю.

— Зовсім? — здивувалась Ярина.

Я кивнула головою.

— І навіть приблизно?

— І приблизно, і далеко, і близько, — відповіла я. — Якось не задумувались над цим. А ти?

Ярина важко зітхнула.

— Я хочу бути письменницею, але мої батьки проти. Кажуть, що це не перспективна робота і краще я обирала між «нормальними». Юристом чи лікарем.

— А ти що?

— Нічого, — спокійно відповіла Ярина. — Вчу мову і історію. Їм кажу, що подаватиму в юридичний, хоча сама тайком в філологічний. Вони й так в тому не розуміються.

Я усміхнулась. Ярина була нерішучою серед незнайомих їй людей, зате дуже хитрою між своїми.

— А Данило? — ні з того, ні з сього запитала подруга про мого друга. Я здивувалась. Вона ніколи не згадувала про нього, коли ми були удвох.

— Казав, що мріє стати проституткою, — відповіла я. Ярина усміхнулась. — Але це лише жарти. Він й сам не знає, чого хоче від життя.

Далі наступило тимчасове інтермецо, під час якого кожен думав про своє. Я й не помітила, як швидко з’їла свій смаколик.

— Що далі? — запитала Ярина, коли ми викинули обгортки.

— Піду додому, — відповіла я. — Мені ще до цієї тупої вечірки готуватись. Ти точно не хочеш піти?

— Точно.

Ввечері я лежала на своєму ліжку без настрою. Чула, як Микита грає за стіною у якусь комп'ютерну гру і думала про те, чому я не на його місці.

Данило поговорив з моєю мамою щодо вечірки, а та, хоч і сумнівалась у відсутності алкоголю, все ж відпустила мене.

«Краще б цього не робила»

Данило пообіцяв зайти по мене в дев’ятій і дотримався своєї обіцянки. Він чемно подзвонив у дверний дзвінок, що стало сигналом для мене. Я неохоче піднялась. Накинула на себе джинсову куртку, яка гарно поєднувалась з моєю голубою сукнею і спустилась рипучими сходами до низу.

— Чому ти така невесела? — запитав Данило, коли я вийшла до нього на вулицю.

Я скептично глянула на нього.

— Та чого ти, Ліно. Ти хіба дика?

— Я не дика. Просто не хочу сьогодні йти ні на які вечірки. Якби це тільки можна було назвати вечіркою, - ми підійшли до Даниного мотоцикла, і хлопець допоміг мені забратись на нього. – Скоріше на п’яну гульку. Ви усі нап’єтесь, а тверезі будуть відгрібати за ваші вчинки.

— Я не питиму, — спокійно відповів на мій похмурий монолог Даня.

— Ти й без алкоголю здатен на дурні діла. Тобі згадати, як ти..

— Не треба, — засміявся Данило. — У мене ще досі синяки не посходили від того разу.

Я усміхнулась.

— Ми не будемо там довго, обіцяю.

— Чого я не вірю у твої слова?

Ми приїхали на «Відьомську долину» саме тоді, коли вже було достатньо людей для початку вечірки. Навколо столиків стояли купками дівчата, декілька хлопців палили багаття. Я очима пройшлась по присутніх. Тут були не лише одинадцяті класи, а й десяті, дев'яті і декілька випускників. Гучно грала музика.

Даня, помітивши своїх знайомих, підійшов до них, а я пішла до своїх однокласниць, які сиділи за одним із столиків. Вони радо прийняли мене у свою компанію і я підтримала розмову про екзамени. Одночасно, краєм ока я старалсь спостерігати за навколишньою ситуацією.

У лісі набагато темніше ніж у селі, і це факт. Ближче до 23:00 запалили ще декілька багать. Людей сзначно побільшало. Десь в кінці юрби я чула новий хіт від репера-Богдана. По праву сторону стояла купка моїх знайомих, які танцювали. Я досі сиділа між дівчатами, але вже не була такою настороженою. Алкоголь допоміг мені розслабитись. Найгірше, що тоді було – це те, що я не бачила Скоропадського.

— Ей, дівки, — до нас наблизився гурт прихмелілих хлопців, серед яких був Устим Михайлюк, — не проти потанцювати?

Декілька дівчат погодилось. Я і всі інші чемно відмовились.

— Ну чого ви? Ходімте! Чи у вас ніг немає? — переконував нас Михайло, мій однокласник.

— Та просто не хочеться, — відповіла я.

— А може у тебе просто взуття нема? — раптово випалив Устим, дивлячись на мене і сміючись зі своїх слів. Ніхто не підтримав його сміху.

— Тобі справді з цього смішно? – сердито питаю я. Напруга зростає. 

Інцидент зі взуттям стався ще у початковій школі  і став початком моєї нелюбові до Михайлюка. Взимку у нас було змінне взуття: свої черевики ми залишали у гардеробі, натомість взували легеньке взуття, у якому було зручно ходити по школі. Одного разу, Устим вирішив, що найкращою його забавкою стане те, що він поріже ножицями мою пару чобітків. Хлопець це справді зробив, і я змушена була йти додому у літніх балетках, через що потім лежала з температурою декілька тижнів. Здавалося б, звичайні дитячі пустощі, які всі ми робили у дитинстві. Але ні. Після того, як Устима покарали за його вибрик, він всіляко намагався мені поститись: то помалює зошит, то порве підручник, у середній школі часто ображав словами, а у старшій "старався" робити вигляд, що йому на мене байдуже. Інколи до нього приєднувалась його сестра Уляна. Я ж бо теж не з простим характером. Мені не складно протистояти йому. 

— А чому б і ні?, — зухвало відповідає хлопець. — Це ж треба так, у вас тобі навіть не було грошей. Я мусив купляти тобі нове взуття.

— По-перше, не ти, а твій заможний тато. Ти й пальцем об палець не можеш вдарити, щоб щось зробити, — говорю я, не стримуючи свого гніву.

Навколо нас збігається більше людей. Підходить Уляна.

— Ну, принаймні, мій батько біля мене, а не десь далеко звідси.

Устим вдарив по найболючішому. Я затамувала подих. У Звенигородці складно знайти роботу, яка б доносила гарний дохід. Кожен утвердився на своєму місці, і якщо чоботар один – то він один. Ніхто не терпить конкуренції. Мій тато був змушений їхати до Польщі, аби забезпечити нашу сім’ю всім необхідним. Аби я мала хороший одяг, мама хороше кухонне приладдя, а брат хороші іграшки. Я дуже люблю свого тата. Він завжди захищає мене від моєї строгої матері. Я була проти його заробітків, але він не слухав моїх благань залишитись. Тому бачусь з ним я рідко, а тема відсутності в моєму житті батька – надзвичайно болюча для мене.