Розділ 7

Притискаю зціплений кулак до губ і стримую крик. Витираю сльози і ще раз пробігаю очима по словах, щоб переконатися, що все прочитала правильно. Що це написано його рукою для мене. Це те, що він хотів мені розказати.

І що тепер? 

Як бути далі? Можна якусь інструкцію? Як я тепер маю поводитися з ним? Стискаю кулаки, коли знову починають литися сльози. Чому його тут немає зараз? Він повинен усе пояснити, повинен… бути поряд. Я хочу, щоб Алекс був зараз зі мною. Я маю до нього знову прийти чи як? І що цього разу? Як ми зможемо тепер бути нами, коли все відкрилося? Щось же змінилося…

Хтось стукає у двері. Це Алекс? Витираю очі й відкладаю листа. 

— Хто там? 

“Хто там”, Хелен, серйозно?!

Двері розтуляються, та дівчина, що була з Алексом, проходить.

— Привіт, Хелен, — вона зачиняє двері й сідає на край ліжка. — Мабуть, Алекс про мене нічого не казав, судячи з твоєї реакції.

Чому ти це не забула? Можна відчувати ще більше сорому, ніж зараз?

— Це очевидно, що ми родичі, він мій брат. Хоча якби це було очевидно, ти б так не нервувала.

А мене можна якось ще більше принизити? Бо цього ще замало.

Та я продовжую мовчки сидіти, щось тривожне засіло у моїх грудях.

— Я не буду агітувати тебе за нього, просто хвилююся, — вона заправляє за вуха пасма темного волосся, що вибилися з пучка. — Батьки були до нього несправедливими (та і є), але ми з Дареном намагалися нормально його виховувати. Я знаю його з пелюшок, коли мені простягнули той пластиліновий згорток. (Мене досі жахає вигляд новонароджених дітей). Але я ніколи не бачила його таким. Ти його неабияк зачепила. І-і… він зараз не у тебе?

Хитаю головою.

— Він до тебе не приходив? — вона не виражає емоцій, але я бачу цю тривогу в її очах.

Продовжую хитати головою. Що сталося?!

— М… мав? Тобто… Чого ти це питаєш?

— Він просто зірвався кудись після твого візиту. І… ну, його досі немає, а я не хочу там бути з його матір’ю. Думала, може, він у тебе. Він був таким… не знаю, це на нього не схоже, але я хвилююся. Треба подзвонити Дарену.

— Це через мене, — зіскакую з ліжка.

— Ти чого? Ні.

— Я маю… — хапаюся за ручку дверей.

— Ти куди?

— Я повинна знайти його. Я повинна. 

Я рідко вибираю правильні рішення, але впевнена, що це одне з них. 

Вибігаю надвір і роззираюся. Якщо Алекс і подався кудись, то я знаю, де його знайти. Добігаю до ґрунтової дороги і вибираю, ймовірно, правильний напрямок. Минулого разу пляж знайшовся сам собою, а я була неспроможна запам’ятовувати дорогу. Знаю, що десь тут і не дуже далеко від дому. Дощу наче й нема, але щось мокре сиплеться в лице. І дорога розмокла, прилипає… бляха, я в кімнатних капцях! 

У грудях пече від довготривалого бігу. Зупиняюся. Чорт, я бігла не в ту сторону. 

Дорога назад забирає в мене більше часу, бо на біг уже не залишається сил. Ноги промокли, але я намагаюся не зважати на це. Сподіваюся, наслідки не будуть такими ж як після басейну. 

Бачу роздоріжжя і задоволено зітхаю. Це воно. Виходжу на пляж. Що мені робити, коли побачу його тут? Буду імпровізувати. 

Розглядаюся, не бачачи нічого при захмареному місячному світлі.

— Алексе?

Буде круто, якщо він просто п’є в якомусь пабі. Від води потягнуло ще більшим холодом, ніж від цієї клятої мжички. 

— Алексе?! 

Просто скажи, що ти тут. Не важливо, що буде далі, просто нехай ти будеш тут.

— Хелен? 

Щось легенько торкається до мого плеча. Обертаюся і бачу його так поряд і так ясно.

— Алексе... — мені хотілося побачити його, але тепер хочеться безслідно зникнути.

Але я не стримуюся. Штовхаю його в плечі.

— То ти, бляха, імпровізував?! — підступаю ближче, ловлячи його спантеличений погляд. — Щоб закохати в себе, і мені хотілося жити?! Стратег ти йобаний!

В очах бризкають сльози.

— Ти не думав, що для мене це було по-справжньому? Що я вірила у кожен твій вчинок? Коли ти майстерно грався моїми почуттями, я вірила. Я вірила, Алексе! Ти не розумів у чому справа, бо поки ти експериментував, а я жила моментом і чіплялася за кожну можливість. 

Голос починає зрадницьки тремтіти, голосно вдихаю, щоб не розревітися.

— Ніхто не дав мені інструкцій на випадок, коли небайдужа дівчина перерізає зап’ястя, — цей низький тон голосу пробирається до кісток. Я миттєво шкодую про все. — На другий раз я хоча б навчився надавати допомогу. Я не закам’янів у дверях. Не зайшовся риданнями, коли треба було діяти. Тому я зняв свою футболку і перетягнув тобі руку. Життя мене до цього не готувало, Хелен. Я не грався, бо це б означало, що я знав, що робити. А я не знав! І я діяв так, як відчував, хоч і знав, що не варто. Але тоді моє серце сказало мені поцілувати тебе. А зараз воно ладне вистрибнути з грудей, щоб я знову це зробив.