Розділ 6

Мама стискає губи.

— Його нема, — відповідаю я.

— В сенсі немає? Він?.. помер?

— Ні, Нел, Боже! — каже мама і відкладає виделку.

— Не дочекаєшся, — додаю я.

— Хелен! Це занадто, — шипить вона.

Мої брови уже не можуть піднятися вище, а губи викривитися ще дужче.

— Він виявився кінченим виродком, який тобі неодноразово зраджував, а тепер ще й підкинув своїх нащадків під опіку. І це найжахливіша особа, яку мені доводилося зустрічати в житті, а ти говориш, що я не можу бажати йому смерті? 

Сльози підступили до очей, та я не дозволяю їм пролитися. Не зараз. Я не сказала ще нічого справді суттєвого, і нічого, чого б… чого мама ще не знає. Це просто констатування фактів. Не більше.

Тітонька лише й переводить очима від мене до мами. 

— Так, можливо, це і правда, — мама знизує плечима. — Ти багато пропустила, поки…

Але я не витримую і перебиваю її.

— Яке, у сраку, “можливо”, мам? Ти, бляха, ще шкодуєш про це, чи що? Треба було все життя жити з цим козлом? Хай ще виводок своїх дітей приведе від інших жінок, усіх приймеш? То де, бляха, твоя самоповага? Така вся самодостатня і крута, а як чоловік, то мерзотник якась, так?

— Хелен, припини лаятися і заспокойся! — мама знижує голос.

У мене виривається смішок. 

— А яка нахуй різниця, мамо, якими словами говорити правду? Як тобі можна довірити іншу правду, якщо ти навіть це прийняти не можеш?

— Про що ти зараз говориш?

— У сраку! — встаю з-за столу. — Не тих ти жалієш, мамо, не тих.

Виходжу в коридор і відразу надвір. На вечір знову стає прохолодно, тому доводиться обхопити плечі руками, поки йду просто куди очі бачать у цих сутінках. Хочеться покурити, але цигарки залишилися вдома, як і телефон і все на світі. 

— Бляха! — кричу в нікуди.

Якого чорта? Чому?... Чому вона його не ненавидить? Він же вчинив з нею максимально підло! Чому вона, чорт забирай, не ненавидить його так, як я? Хіба можна в такій ситуації жаліти не себе? Не мене, бляха?! Як це працює?!

Находившись вдосталь, повертаюся додому. Здіймається вітер, і не вистачає ще знову промокнути під дощем. Зупиняюся перед дверима і дивлюся в сторону сусіднього будинку. Ти чекаєш на мене, Алексе? Я сказала, що прийду ввечері, і ось уже вечір. Це так і має бути? Типу мені просто прийти до тебе і сказати що? Ну, я прийшла? Чи як це має відбуватися? А що він мені скаже? А чи може це щось змінити у моєму ставленні до нього? Чи яке у мене ставлення?

— Бляха!

Мені просто це зараз потрібно.

Заходжу на його подвір’я, потім відкриваю задні двері. Може, треба було постукати? Відразу чую звуки з телевізора і проходжу коридором до вітальні. На дивані сидить його мати з келихом червоного вина.

— Привіт, Алекс вдома?

Кері оглядається і повільно обдивляється мене з ніг до голови.

— Він у себе. Проходь, — вона киває у сторону сходів, і я йду туди.

Піднявшись на другий поверх, роздивляюся сторонами. Я була тут лише одного разу й не дуже у тверезому стані. Намагаюся згадати траєкторію руху: кімната Алекса — ванна — сходи. Мають бути ці білі двері. Підходжу впритул і чую музику. Воно.

Що мені сказати? Як це взагалі має бути? Тепер просто я приходжу до нього і… що? Боже, чому це так складно?

Двічі стукаю й відчиняю двері. Завмираю на місці, коли бачу Алекса на підлозі, а на ньому незнайому дівчину з подушкою в руках. Вони сміялися, поки я не перервала це дійство.

— Якого біса, Алексе?

Ця картина несподівано пронизує груди гострим болем, прикладаю долоню. Тобто отак? Не хочу бачити ні його лиця, ні чути його голосу. Відразу розвертаюся і біжу сходами вниз. Чую його крик, та ще сильніше захрьопую вхідні двері. 

Я не встигаю далеко дійти, коли двері розчахуються, і його голос прорізає тишу.

— Хелен, бляха, почекай!

Але я починаю бігти, хоч Алекс і наздоганяє мене майже відразу. На голову вже крапає противна мряка, що робить ситуацію ще гіршою.

— Боже, Хелен, ти мене коли-небудь вислухаєш в цьому житті? — він хапає мене за лікоть і змушує повернутися.

— Ніколи, Алексе! Немає мені сенсу тебе слухати. Відпусти!

— Похуй, —  Алекс відпускає мою руку. — Не хочеш мене слухати — не треба! А чи можу я тебе вислухати? 

Його темні очі бігають моїм лицем.

— Що ти кажеш? — на очах виступають сльози. Ну не зараз!

— А що з тобою відбувається? Чого ти це робиш? Чого не підпускаєш мене до себе?

Ні, замовкни!

— До біса, гаразд, надто складно. Скажи хоча б, чого ти зараз втекла? Від чого ти втекла?

Клубок ріже горло, але я насилу ковтаю його, щоб поглянути Алексові у вічі.