Розділ 3

Мені навіть сподобалося. Я роздивлялася себе в дзеркалі, і мені подобалося те, що вийшло. Знайшла у шафі легеньку білу сукню до середини стегна з сітчастими повітряними рукавами. Намалювала тонкі чорні стрілки і додала рожевих тіней з блискітками на повіки. Накрутила волосся в локони і заплела невеличку косу з лівого боку, що забирає волосся за вухо. 

Допоки щось не прошмигнуло перед очима. Моя рука. Два гидких червонуватих шрами тягнулися вздовж передпліччя і не ховалися за прозорими рукавами. Іноді мені хочеться доторкнутися до них на публіці, але вони були завжди приховані під одягом. А тепер я надягаю цю сукню, не подумавши про обережність. Переводжу погляд на ноги, торкаюся подолу сукні і веду самими подушечками пальців вище по стегну. Сльоза стікає з підборіддя, коли пальці доторкаються до трусів. Так близько… Так легко дістатися комусь… до мене.

Витираю сльози і швиденько намагаюся розстебнути ґудзик ззаду на шиї. Сльози знову набираються і заважають розгледіти віддзеркалення, щоб знайти клятий ґудзик. Витираю очі й помічаю чорні плями на пальцях. Підводжу погляд, мої повіки перетворилися на суцільні чорні плями, я схлипую і розтираю все по щоках. 

Перед ким ти збиралася красуватися? Одного разу було замало? Стискаю руку нігтями. Це назавжди залишиться мовчазним нагадуванням. Ці шрами, моя необдуманість. Легковажність. Та як зняти цю йобану сукню?!

— Хедлі? 

Бетсі відчиняє двері в гардеробну і бачить мене на підлозі. Відразу відсмикую руку, намагаючись не дивитися на чіткі сліди від нігтів на зовнішній стороні передпліччя. 

— Що сталося? — вона сідає біля мене. 

Ховаю ліву руку. Головне, щоб вона не побачила шрамів.

— Розстебни мені ґудзика, — не хочеться дивитися їй в очі. 

Повертаюся спиною і відчуваю як послаблюється сукня. 

— Тебе хтось образив? Що сталося? — вона легенько кладе руку на плече. 

Твій батько мене образив. Твій батько мене образив, бо я була недостатньо свідомою. І щойно ледь не повторила свою помилку. Була погана ідея набивати свій дім незнайомцями. Я не знаю хто і з якою метою сьогодні прийде сюди.

— Ну-у… чого ти? — Бетсі обхоплює мене руками, притуляється ближче і схиляє голову на плече. — Ти дуже гарна, якщо справа в цьому. Той хлопець, з яким ми вчора познайомилися, Олівер? Прийде ж сьогодні?

Стенаю плечима, хоча за тремтінням вона цього не зрозуміє. Олівер не сказав нічого конкретного на моє запрошення. 

— Думаю, що ти йому подобаєшся. Він так шарівся за столом.

Я не хочу нікому подобатися. В цьому справа. Не хочу, щоб хто-небудь дивився на мене голодним поглядом. Не хочу, щоб хтось оцінював моє тіло. Не хочу, щоб у когось виникали хтиві думки про мене. 

— Бетсі… — нарешті шепочу я. — Дозволь мені побути самій, і я потім зайду до тебе, добре?

Бетсі відразу відхиляється від мене. Боковим зором через дзеркало бачу, як вона встає.

— Гаразд, — вона засмучено зітхає. — Але ти… ну. Добре, я піду.

Бетсі зачиняє за собою двері, я чекаю, поки вона ще вийде в коридор, і відразу стягую кляту сукню.

Двійнята не впораються самі, вони ж нікого не знають. Мені треба взяти себе в руки, якщо ми вже це затіяли. Ретельно вимиваю залишки косметики зі свого лиця, надягаю чорні джинси в обліпку і широку сорочку у чорно-білу клітинку. Заходжу до Бетсі, вона не приховує розчарування на лиці, але не каже нічого стосовно цього. 

Вона просить мене намалювати їй стрілки на очах, бо вирішила, якщо я вмію малювати на полотні, то і з обличчям справлюся. І я справляюся, Бетсі радісно плескає і знову роздивляється себе в дзеркалі. Вона надягнула коротку темно-бордову сукню на тонких бретельках на свою худорляву фігуру і виглядала навіть надто шикарно як для звичайної вечірки.

Ближче до пізнього вечора навалюється сила-силенна людей, і я уже навіть не дивуюся незнайомим лицям. Я виконала свій максимум — перезнайомила двійнят з усіма, кого хоч раз десь бачила, тому тепер шукала Олівію. Ми віталися десь годинку тому, коли вони з Вірджинією сиділи на дивані. 

Доводиться обійти залу двічі, перш ніж я знову помічаю в натовпі її русяве волосся, що вільно спадало до поясу. Раптово хтось нізвідки з’являється переді мною, я встигаю лише скласти руки перед тим, як зіткнутися. Піднімаю погляд і натикаюся на шоколадного відтінку очі з густими чорними віями. Він притримує мене за плечі, та я відразу скидаю його руки.

— Я тебе не кликала. 

— Я сам прийшов. 

— Тоді насолоджуйся вечором. Здається, десь в тому кінці я чула сміх твоєї дівчини, — її я також не звала.

— Припини це, Хелен.

— Припинити що?

Алекс прикриває повіки і трохи схиляє голову.

— У тебе з Уілсоном… ви разом, так? — він знову повертає зоровий контакт.

Беру паузу, бо як же мені кортить кивнути, щоб не виглядати покинутим щеням. Але я ще встигаю подумати про Олівера. Йому не сподобається моя брехня.

— Це тебе вже не стосується. 

Алекс розправляє плечі, коли я вже збираюся йти далі, щоб не розревітися прямо тут.