Частина 2. Розділ 1

Частина 2 "Тіні нашого життя"

Мій світ зруйнувався ще чотири місяці тому. Написати тобі посібник, як тепер зібрати себе до купи?

Не треба мені посібник. Мені треба ти.

Притуляюся вухом до холодних дерев’яних дверей, але все одно не можу розібрати цю приглушену англійську лайку, що розбудила мене за годину до будильника. Хочеться вийти і переконатися, що мама в порядку, але підвищений тон голосу Броуна тримає мене за дверима.

Знову чую мамин крик, тому видихаю. Вони просто лаються, це нормально, враховуючи вчорашні події. Мені має бути це на руку, але натомість я закидаюся таблетками і дістаю щоденник. Не зайвим буде записати, що мене так лякає сварка матері й недовітчима (?). 

Очі відразу знаходять останній закреслений рядок, нехотя перечитую всю сторінку. Чого мене так хвилювало його минуле? Як він міг мені сподобатися? Закреслюю всі позитивні думки про Алекса. Він не заслуговує мого співчуття. 

Розумію, що певний час уже не чула нічого, тому обережно виходжу з кімнати. Прислухаючись до дверей маминого кабінету, стукаю і заходжу. Вона якраз надто гучно ставить склянку з рідиною бурштинового кольору на стіл.  

— У тебе все добре?

Мама досі у вчорашньому одязі, на її лиці немає і сліду макіяжу, тому чітко видніються кола під очима і почервоніння. Її губи міцно зціплені, а на столі біля склянки я бачу розірваний золотий ланцюжок. 

— Мам?

— Знаєш, який у мене був добрий ранок?

— Ну… маю підозри, — сідаю по іншу сторону стола. — Але ще не знаю. 

— Внизу зараз сидять двоє дітей, які розбудили мене сьогодні словами “А тато тут? Мама померла, а ми не знаємо куди іти”, — її це наче заново шокувало.

— Т-тато? — запинаючись, перепитую я.

— Тато! — вона знову бере склянку в руки. — Вони шукали Броуна. Це його діти від першої дружини. І останньої. — Мама голосно видихає і ставить склянку назад. 

— Ого, — лише і кажу я. Якого дідька? Я сподівалася, він безплідний. 

— Він знав про них і не сказав мені жодного слова! Коли я розповіла про свою доньку, він не обмовився, що у нього двоє майже дорослих дітей. І не сказав би нічого, якби їхня мати не померла.

Мама зосередилася на якійсь точці посеред столу, її груди надто швидко піднімалися і опускалися.

— А якби він розказав тобі раніше, ти б не стала красти мене? — додаю дров у багаття.

Вона миттєво підводить погляд, і я аж відчуваю, як він пропалює у мені дірку. Мама одним духом вихиляє залишок алкоголю зі склянки і встає, намагаючись щось намацати на ключицях.

— Там, — я киваю на ланцюжок.

Вона бере його і опускає в склянку. 

— Я б повернула тебе, Хелен, не дивлячись ні на що, — мама обходить мене, але зупиняється біля дверей. — А тепер ходімо, мені треба твоя допомога.

Я встигаю навіть пошкодувати про свої слова, поки ми мовчки спускаємося сходами. Діти… це, бляха, ніфіга не діти! Щойно вони помічають нас, хлопець встає, не відпускаючи руки дівчини. Вона також піднімається за ним. 

— Мабуть, я не представилася, — починає мама зовсім іншим тоном, і мене досі дивує це миттєве перевтілення. — Агнет Клінтон. Ми з вашим батьком були разом останні кілька років. Я не знала про його сім’ю.

По блідому лиці дівчини продовжують стікати сльози, вона міцніше стискає руку хлопця. Він ледь киває.

— Мене звати Джейсон, і це моя сестра Елізабет.

Елізабет заправляє за вуха сплутане темне волосся і витирає очі, так і не наважившись нічого сказати. Відчуваю на собі погляд Джейсона і зустрічаюся з його темними очима. По спині пробігає холодок. У них однакові очі. Він ледь підводить брови, і миттєво його погляд ясніє. Повіки так і залишаються почервонілі та набряклі, але в його очах більше немає Броуна. 

— Хедлі, — ледь вимовляю. — Це моя мама, ми тут живемо. 

Джейсон ледь помітно смикає бровами. Він прочищає горло, коли повертає увагу до мами.

— Де дівся батько? Нам треба поховати маму.

Моє серце падає до п’ят одночасно з новим схлипом Елізабет. Джейсон притискає її до свого плеча і легенько цілує в маківку. Він щось шепоче їй, згодом вона назад сідає на диван, прикривши лице руками. Її тіло продовжувало тремтіти. 

Їхня мати щойно померла, а замість підтримки батька вони знайшли його іншу сім’ю. 

— Я візьму на себе похорон, якщо без цього уже ніяк, — різкий тон Броуна розсікає простір між нами і змушує задерти голови до сходів. 

Моє серце силкується вирватися з грудей, поки він повільно спускається. Я залишалася найближче до поруччя, і він ось-ось має пройти повз. Повітря згущується, коли мій ніс уловлює цей ледь помітний запах його парфумів. Зіщулююся, не дозволяючи цьому взяти верх. 

Елізабет піднімає голову, якраз коли її батько зупиняється трохи осторонь від усіх. 

— Це ти винен у її смерті! — шипить вона.