Емілія

Емілія

Я відчувала чийсь погляд на собі.Наче хтось здалеку розглядав мене.Я відчувала сильне серцебиття, ніби десь ходив він. Бо саме так я почувалася, коли говорила або думала про нього.

Про того, хто зцілив моє серце та розбив його.
Того, хто подарував перше кохання. І, напевно, лише його.
Про того, хто ніколи не виходить з моїх думок.
Того, хто подарував мені своє серце, а я йому своє.На жаль, у цьому світі немає нічого вічного.

Я хотіла озирнутися і дізнатися, хто за мною спостерігав. Але боялася повернути голову до людей.  Це був мій особистий страх. Страх побачити його, навіть якщо його там не було. Страх минулого. Якщо це були його блакитні очі, які завжди мене зачаровували… Його голодний погляд…Я б просто зомліла на місці.І тільки його запах зміг би повернути мене до тями.

Я забронювала столик у новому закладі Києва.  Хотіла побути в тиші, почитати книгу, відчути якісь емоції. Цей ресторан відразу мені сподобався.
Він мав атмосферу таємничості, ніби був створений саме для мене. Високі стелі, люстри, які ніби привезли з оперного театру, щоб відвідувачі могли відчути себе господарями замку. Картини, намальовані звичайними фарбами, але тіні від вікон домальовували їх, створюючи нові образи.  Художник знав, куди їх виставити. Бо якщо змінити їх місцями – вже не буде тієї ідеї, яку він вклав у картину. Панорамні вікна давали відчуття легкості, свободи.Свічки на столах додавали романтичності та загадковості цього закладу.

Я відчула, що знайшла своє місце. Заклад для моєї душі.  Для моїх вечорів.

Адміністратор провів мене до столика, що стояв у самому кінці зали, в затишному куточку. Над ним висіла картина. На ній була намальована дівчина, що стояла спиною. Її шоколадне волосся розвівав вітер, а вона дивилася на зорі. Ця картина була мені до болю знайома. Адже в мене була така ж сама. На ній я була щаслива. Ця картина навіяла мені спогади. Чудові спогади. Художник дуже добре передав нічне небо – ніби він або вона відчував усі секрети ночі.

Я вдивлялася у панорамне вікно. Це була моя можливість загубитися у красі нічного Києва. Моя можливість поговорити із зірками про все, що хвилює мене.

Вийшовши на вулицю, я відчула, як легкий весняний вітер торкнувся моєї щоки. Вечір мав спокійний настрій. Тепле повітря, зорі, що захоплювали своєю красою. Вони мерехтіли, ніби під власну мелодію. Київ уночі виглядав чарівно. Тисячі вогнів освітлювали тротуар, яким я йшла. У навушниках грала пісня «Плакуча гітара», що наповнювала цю прогулянку спокоєм.  

Відчинивши двері квартири, мене охопило відчуття самотності.Ніколи раніше я не відчувала цього тут. Але сьогодні щось було не так. Я не встигла навіть поринути в свої думки, як до мене підбіг мій ретривер. Цей мішечок золотого кольору стрибнув на мене, ніби відчув мій смуток та  хотів вигнати з мене його і нагадати: "Гей, ти не одна!"Ми разом зайшли на кухню, і я почала готувати пасту.Він слідкував за кожним моїм рухом, наче маленький Рататуй.  

У квартирі лунала музика, що наповнювала простір спокоєм і затишком. Я накрила стіл, запалила свічки і налила собі келих вина. Вино було домашнє, дідове. Його солодкий смак нагадував мені про любов діда. Колись він із захопленням розповідав про своє вино, про те, як його робив. Це була його маленька магія. Для мене вино стало пам’яттю про нього. Про наші вечірні посиденьки і тихі розмови.Воно завжди нагадувало мені про нього.І  лише про світлі моменти. Я сіла на диван навпроти вікна. Рекс вмостився на моїх колінах, ніби знав, що сьогодні мені потрібна його присутність. Ми разом дивилися на зорі. А в навушниках звучала історія про сузір’я Оріона. 

Я прокинулася від дзвінка телефону. На екрані висвітилося: «Мама». Хто ж так рано телефонує? Глянувши на годинник, я зрозуміла, що вже десята година. Взявши слухавку, я почула голос мами. Голос, який завжди підтримував  мене, але інколи й кричав, хоча сама казала, що це вона просто розмовляє.

— Доброго ранку, донечко! Як ти? Які плани на сьогодні?

— Доброго ранку, мамо! Я добре. Думаю з’їздити на зйомку та зайти в книгарню. А ти як? — сонно спитала я.

— Ой, донечко, я добре. Тато твій зробив каву та поїхав у справах, як завжди. Ні хвилини вдома не сидить — одні справи! — жалілася мама. — Заварив каву і все. Чому не посидіти зі мною, не випити її разом? Він уже не зміниться… — обурено додала вона.

— Мамо, але ж він подумав про тебе. Він приготував каву і аж тоді поїхав. Це теж любов, бо дехто навіть цього не робить, — мовила я.

— Ти завжди його захищала. Бо ти татова доня, — зітхнула мама. — А мене хто буде захищати? Хто буде разом сидіти на кухні у мій вихідний? Що ти, що сестра твоя — вже живете окремо. Я за вами скучила…

— І я скучила, мам. Як буде можливість, обов’язково до тебе приїду. І сестру з собою візьму.

— Люблю тебе.

— І я тебе.

Мама була права — я і справді татова донечка. Я навіть схожа на нього. У мене його форма обличчя, маленький носик, губи гарної форми. Очі в мене мамині , але їхня посадка татова . Вони в мене  темно-зелені, як глибокий ліс. Ріст — не маленький, 175 см.  Волосся відтінку темного шоколаду.

У дитинстві я завжди прикривала тата. Ну, як прикривала… Просто, коли мама працювала, я не казала, де він, бо насправді й сама не знала. А коли дізнавалася — все одно не говорила.Можливо, це було неправильно.Але тато в мене дуже хороший. Я завжди могла йому подзвонити й запитати, де він.

Мої батьки  чудові . Вони  люблять нас із сестрою. Навіть коли ми сваримося. У дитинстві я завжди казала, що молодших люблять більше. І тільки тепер, майже у 23, я зрозуміла: вони любили нас однаково. Якби я знала це раніше, можливо, ми з сестрою сварилися б менше. Але, чесно кажучи… Як можна бути сестрами і не сваритися? Правильно. Ніяк. 

Розмова з мамою нагадала мені про минуле. Про щасливі моменти, які я проживала. Я дуже часто повертаюся до минулого і нічого не можу з цим вдіяти. Можливо, там я була просто щаслива? А зараз… Я навіть не знаю, чи можу назвати себе щасливою. Хтось би сказав: "Та ти щаслива! У тебе є квартира, собака, улюблена робота, друзі, родина… Що ще треба для щастя?» Але я була щаслива тоді, коли моє серце було цілим.Коли не було вибору між ним і нею.