Стефан

Вона стояла до мене спиною. Я відчував її запах. Той самий, що нагадував мені про біль.

П’ять років. Я не бачив її п’ять довгих років, але ось вона – всього за кілька кроків. П’ять кроків. І це відстань між нами здається цілою вічністю.

Моє серце почало битись швидше, наче хотіло вирватися з грудей. Воно сумувало за нею. Але воно ж і пам’ятало біль.

Я хотів би доторкнутися до неї. Відчути її поруч. Знову поглянути в її очі, які колись відблискували щастям. Але якщо вона повернеться – що я побачу там зараз? Напевно, ненависть. Напевно, її губи стисло шепочуть: «Я ненавиджу тебе». І я нічого не зможу відповісти. Лише прийму цей удар, як приймав його всі ці роки.

Бо в її очах буде ненависть, а в моїх – лише провина.

Її тіло все ще прекрасне. Я пам’ятаю кожну її родимку, кожен вигин. Я хочу цілувати її, чути її голос, бачити очі, які колись світилися любов’ю.

Але між нами стоїть біль.

Біль, який я відчуваю щодня.

Біль, який не має кінця.

Біль, який не має права зникнути.

І тому я просто стою і дивлюся.

Лише коли вона мене не бачить.

Ось. Я не зміг.

Я навіть не придумав, що сказати. Чи це були вибачення? Чи благання торкнутися її хоч на мить? Чи просто миттєве бажання заглянути в її очі?

На душі тепер було неспокійно. Біль, який здавався вже знайомим, раптом ожив і став ще сильнішим.

Я зустрів її у своєму ресторані.

Ресторані, наповненому її присутністю. Картини її сестри. Книги, які вона любила. Книги, які дарували їй емоції. Книги про , які вона розповідала , мені даруючи свої емоції .

Сьогодні тут панував спокій. Відвідувачі сиділи за столиками, перегортали сторінки, торкалися книжкових закладинок, що зберігали її нотатки. Інші розглядали картини, що висіли між вікнами. Сонячне світло падало на полотна, створюючи тіньові узори, що лише доповнювали їхній зміст.

Кожна картина тут мала свою історію.

Але була одна, яка завжди привертала мою увагу.

Я не раз ловив себе на тому, що мій погляд повертається до неї, коли мені було самотньо.

На ній – дівчина стояла спиною. Її довге волосся розвивалося на вітрі. Вона дивилася на зорі.

Я знав кожну деталь цього полотна.

Я знав кожну родимку на її тілі, які колись вкривав своїми поцілунками.

Я знав цю шию, яка хотіла, щоб мої губи до неї торкалися.

Біля цієї картини я відчував лише спокій. Бо ніхто не знає, хто вона.

Ніхто, крім мене.

І автора картини.

Навіть вона не здогадується, що це фото з її дня народження, намальоване й виставлене тут. Що воно висить у ресторані, який відкритий з провини.

Я відчинив двері свого кабінету й занурився у звичну рутину.

Рахунки. Заяви. Читання відгуків.Але навіть серед цифр і паперів перед очима стояла лише вона.ї образ не давав мені спокою.

Я розумію, що думати весь час про дівчину, яку не бачив п’ять років – це занадто. Але я нічого не можу з собою подіяти.Я вже збирався їхати додому, як раптом задзвенів телефон.

— Привіт, не забув про вечірній сеанс спортотерапії? – запитав друг.

— Привіт. Вилетіло з голови, але терапія, звичайно, не завадить, – чесно відповів я.

Я хотів розказати про неї. Адже він знає, що я відчуваю всі ці роки. Він знає, яким я був раніше. Я хотів поговорити про неї.

— Тоді я через десять хвилин буду біля твого ресторану. Займи наш улюблений столик, – сказав Роман.

Я сидів біля тієї картини, де була зображена вона.Якщо я вибирав цей столик, всі знали: мій настрій не дуже, і я хочу або побути один, або розказати все другу.

У ресторані майже не було відвідувачів, адже на годиннику була десята вечора. Це ідеальний час для цього закладу – у темряві він наповнювався затишком, запахом книг і вина.Свічки, що мерехтіли на кожному столику, додавали таємничості. Люстри, що звисали з високої стелі, робили заклад ще більш вишуканим.За панорамними вікнами відкривався нічний світ.

Чорне небо, всипане тисячами вогнів, які без перестанку мерехтіли, утворюючи сузір’я та вказуючи шлях морякам.

Дехто ще сидів на терасі, вдивляючись у ці зірки, думаючи про завтра.Вони говорили про буденність, що змушує їх сумувати за дитячими роками, коли весь світ здавався величезним, а кожен день був наповнений пригодами.А зараз що?Тепер вони просто приходять у ресторан, беруть книгу, яка розіб’є їм серце, але подарує нові емоції.

Роман ішов до мене впевнено, розуміючи, що наша розмова буде не дуже веселою.Він мав чудовий вигляд: чорні штани, синя сорочка, а на руці – годинник, який подарувала його кохана. У його дружини явно був смак, бо раніше цей хлопець носив тільки спортивні костюми. Як і я.

— Стефане, я здивований, що ти хочеш щось розказати про своє життя. Чесно кажучи, я чекав цього дуже довго. Я роками мріяв, щоб на нашу зустріч ти сів за цей столик.

— Радий тебе бачити й чути, друже. Але не звикай до розмов по душах, – із легкою усмішкою відповів я.

-Я хотів поговорити про неї.Я бачив її тут, у ресторані. І мені так хотілося підійти, доторкнутися, сказати «вибач».Але я розумію: якби я глянув у її темно-зелені очі, то просто мовчав би й лише дивився.- мовив я

Роман подивився на мене сумним поглядом.Він теж її втратив.Вона була його подругою дитинства. Разом гуляли, разом росли, разом говорили про перше кохання.

Завдяки їхній дружбі я її полюбив і знайшов шлях до її серця.

— Яка вона? Сильно змінилася? Вона знає, що це твій заклад?

— Я бачив лише її спину, але можу сказати, що вона прекрасна. Її коси досі мають той самий шоколадний відтінок, що й тоді.Не повіриш, але запах… він такий самий. Я відчув його, хоч вона стояла за п’ять кроків від мене.Вона була в чорних штанах і боді з відкритою спиною. Її волосся спадало легкими кучерями на плече. Я бачив її шию і божеволів.Хіба це не дивно?Що зі мною?Поясни… Як за п’ять років я її не забув? – я поглянув на друга, ніби шукаючи відповіді.