Глава 3 Підозра

До вечора в поселенні стало неспокійно.
Це відчувалося у всьому.
У тому, як люди говорили тихіше, ніж зазвичай.
У тому, як перевертні, що вже оговталися після повні, частіше виходили до межі лісу.
У поглядах, які ковзали одне по одному — швидкі, насторожені.
Яна намагалася триматися осторонь.
Але це було майже неможливо.
— Ти чула? — прошепотіла подруга, наздоганяючи її біля колодязя.
— Що саме?
— Альфа сказав, що вночі хтось був біля території.
Яна завмерла лише на частку секунди.
Але цього вистачило.
— Хтось чужий? — спитала вона.
— Не знають, — подруга знизала плечима. — Але запах… дивний.

Усередині Яни щось стислося.
Вона відвела погляд.
— Може, це просто дикий вовк.
— Темолей так не думає.
Звичайно, не думає.
Яна стиснула відро сильніше, ніж треба.
Вода в ньому ледь не розлилася.
— Він посилив патрулі, — продовжила подруга. — І сказав, що ніхто не має ходити в ліс на самоті.
Це було погано.
Дуже погано.
Бо Яна знала:
якщо вона знову втратить контроль…
її не врятує навіть ніч.
— Яно?
Вона підняла голову.

— Ти точно в порядку? — подруга дивилася на неї уважно.
Занадто уважно.
— Так.
Брехня прозвучала рівно.
Навіть занадто.

Надвечір небо затягнуло хмарами.
Місяця не було видно.
Але це не заспокоювало.
Навпаки.
Яна стояла на краю поселення й дивилася в темний ліс.
Він кликав.
Не голосом.
Чимось глибшим.
Вона заплющила очі.
— Не зараз… — прошепотіла вона.
Вовчиця не відповіла.
Але Яна відчула її.
Тиху.
Насторожену. І… сильнішу, ніж учора.
— Я знав, що знайду тебе тут.
Яна різко обернулася.
Іммфеній.
Він стояв трохи осторонь, спершись плечем об дерево.
Його погляд ковзнув по ній — повільно, уважно.
— Ти часто тікаєш до лісу останнім часом.
— Я не тікаю.
— Хіба? — він ледь усміхнувся.
Яна схрестила руки.

— Чого ти хочеш?
Іммфеній зробив кілька кроків ближче.
— Поговорити.
— Про що?
Він зупинився зовсім поруч.
— Про нас.
Яна напружилася.
— Немає ніяких “нас”.
Його усмішка зникла.
— Буде.
— Ні.
Вітер різко пройшовся між деревами.
Яна відчула, як всередині щось ворухнулося.
Вовчиця. Іммфеній нахилив голову.
— Ти відчуваєш?
Серце Яни пропустило удар.
— Що саме?
Він зробив ще крок.
Занадто близько.
— Зграя змінюється, — тихо сказав він. — З’являється нова сила.
Яна мовчала.
— І я не люблю, коли щось відбувається без мого відома.
— Це не твоя справа.
Його очі потемніли.
— Якщо це загрожує зграї — моя.
Напруга між ними стала майже відчутною.
— Ти щось знаєш, Яно? — тихо спитав він.
Усередині її свідомості вовчиця тихо загарчала. І цього разу…
Яна ледве стримала відповідь.
— Ні.
Секунда.
Друга.
Іммфеній дивився на неї, не відводячи погляду.
А потім раптом усміхнувся.
Але в цій усмішці не було тепла.
— Побачимо.
Він розвернувся й пішов у темряву.
Яна залишилася сама.
Тільки вітер.
І ліс.
І вовчиця, яка цього разу не заспокоювалася.
Вона ставала сильнішою. І  разом із нею росла небезпека.