Глава 2 Запах

Ранок у поселенні перевертнів завжди був тихішим після повні.
Наче сама земля давала їм час відпочити.
Яна прокинулася раніше, ніж хотіла. Сон розсипався ще до світанку, залишивши по собі дивне відчуття — ніби частина її досі біжить нічним лісом.
Вона лежала, дивлячись у стелю, і прислухалася до себе.
Тіло було важким, але водночас дивно живим. Кожен звук здавався гучнішим, ніж зазвичай: шелест листя за вікном, скрип старої балки, далекі голоси на вулиці.
Яна тихо зітхнула.
— Ти знову не хочеш спати? — пробурмотіла вона сама до себе.
Десь глибоко всередині ворухнулося знайоме тепло. Наче відповідь.
Вона різко сіла на ліжку.
— Тихо… — прошепотіла Яна.

цього.
За вікном уже прокидалося поселення. Молодші члени зграї виходили на подвір’я, носили відра з водою, розпалювали вогнища. Сьогодні саме вони виконували більшість роботи.
Ті, хто мав вовків, після повні ще спали або ледве трималися на ногах.
Яна встала, швидко одяглася й вийшла надвір.
Повітря було холодним і свіжим. Ліс навколо поселення дихав ранком.
Вона зробила кілька кроків і раптом завмерла.
Запахи.
Їх було надто багато.
Дерево. Дим. Волога земля. Люди.
І ще… вовки.
Яна міцніше стиснула пальці.
Раніше вона не відчувала всього цього так чітко.
— Яно!
Вона обернулася.
До неї швидко йшла її подруга.
— Ти вже не спиш? — усміхнулася вона. — Я думала, ти сьогодні будеш валятися до обіду.
Яна змусила себе усміхнутися у відповідь.
— Не вийшло.
— Ясно, — подруга знизала плечима. — Сьогодні половина зграї спить, як мертва.
Яна тихо хмикнула.
— А інша половина працює за всіх.
— Саме так.
На мить між ними запала тиша.
Яна дивилася на ліс.

Десь там, між деревами, її вовчиця ще пам’ятала ніч.
І це відчуття було дивним.
Наче вона більше не була повністю людиною.
— Ти дивна сьогодні, — раптом сказала подруга.
Яна перевела погляд на неї.
— Чому?
— Не знаю… — та уважно подивилася на неї. — Просто від тебе якось… інакше пахне.

Серце Яни на секунду завмерло.
— Може, тобі здається.
Подруга ще кілька секунд дивилася на неї, а потім знизала плечима.
— Можливо.
Вона вже хотіла щось сказати, але раптом з боку центральної галявини пролунав низький голос:
— Яно.
Яна різко обернулася.
До них ішов Темолей.
Навіть у людській подобі від нього відчувалася сила альфи. Люди на подвір’ї мимоволі відступали з дороги. Дехто опускав очі.
Подруга Яни теж напружилася.
Темолей зупинився перед ними й кілька секунд мовчки дивився на Яну.
Його погляд був уважний. Надто уважний. Наче він прислухався не до слів.
А до чогось іншого.
Яна відчула, як усередині ворухнулася вовчиця.
Тихо.
Неспокійно.
— Ти не спала після повні? — спокійно запитав він.
— Спала, — відповіла Яна.
Темолей нахилив голову, ніби розглядав її під іншим кутом.
І зробив крок ближче.
Ще один.
Яна ледь стрималася, щоб не відступити.
Він зупинився зовсім поруч.
Повітря між ними стало густим.
Темолей повільно вдихнув.
Секунда. Друга.
Його брови ледь помітно насупилися.
Усередині Яни вовчиця різко підняла голову.
— Дивно… — тихо сказав він.
— Що саме? — спокійно запитала Яна, хоча серце вже калатало.
Темолей ще раз подивився на неї.
Довго.
Наче намагався щось зрозуміти.
А потім раптом відступив.
— Нічого.
Він розвернувся й пішов до інших членів зграї.
Подруга Яни видихнула.
— От це було дивно…
Але Яна вже майже не чула її. Бо десь глибоко всередині її свідомості вовчиця тихо загарчала.
Наче попереджала.
Альфа щось відчув.
І наступного разу він може не відступити.