Розділ I — Він прийшов з безодні

Тиша зависла над столицею Лумініаріс. На площі в центрі міста застигли

тисячі — лицарі, маги, паладини, святі. Над ними нависав тільки один.

Чорний силует.

Людина.

Ні... більше, ніж людина.

Він стояв на вершині зруйнованого монумента — стрункий, у розвіваному чорному

плащі. Його обличчя, ніби вирізане зі світла і темряви одночасно, було занадто

прекрасним, щоб належати смертному. Волосся, як ніч, очі — холодні

зірки.

— Ви називаєте себе героями, — промовив він, і кожен внизу почув його голос, навіть

без магії.

— Але ви тільки вмієте судити. Тепер настав час... коли вас будуть судити.

З неба впала тінь.

Сонце зникло.

Вогонь святинь згас.

І жоден меч не здригнувся.

Тому що кожен герой знав: вони не виживуть.

Вони знали його ім'я. Його шепотіли в нічних кошмарах, вирізали з літописів, спалювали

в пророцтвах.

Куроно — Падший Світ, Той, Кого Не Можна Перемогти.

— Ми вигнали тебе, — вигукнув архімаг Ельдан, стиснувши посох так міцно, що той

заскрипів. — Ти не маєш права тут бути!

Куроно подивився на нього.

— А ви — мали право вигнати мене?

Його голос був м'яким, майже ніжним, але в ньому ховався холод вічної безодні. Полум'я

ліхтарів затремтіло і згасло. Повітря стало щільним, ніби сам світ намагався

затримати подих.

— Я не повернувся, — сказав він і зробив крок вниз з монумента.

Він не впав. Він плив, як сама темрява.

— Я вирвався.

Маги підняли щити. Паладини накреслили символи світла. Лицарі встали в ряди. Але в

їхніх очах вже не було віри — тільки страх.

Він пройшов крізь них, як тінь крізь скло. Там, де ступала його нога, трава гнила, а

камінь тріскався. Він не нападав. Він дивився — з жалем.

— Я хотів миру, — прошепотів він. — Але ви обрали страх. Ви самі зробили мене

чудовиськом. І тепер... я всього лише ваша тінь.

Небо стало чорним. Світло не могло пробитися крізь імлу.

І в цей момент всі зрозуміли:

це не війна. Це вирок.

Куроно стояв у самому центрі кільця світла і сталі. Жоден клинок не наважився

здригнутися. Жодне заклинання не спалахнуло.

І все ж — він відчував: повинен їх знищити.

Кожного. До останнього.

Але чому?

Він не знав.

Не було ні гніву. Ні ненависті. Ні навіть бажання помсти.

Була лише... порожнеча. І почуття обов'язку. Як ніби сам Всесвіт вписав у його

душу вирок.

«Ти — Темрява. Їх Світло — твоя жертва. Так було вирішено. Так буде.»

І він приймав це. Без болю. Без радості. Як вирок, що читає сам собі.

«Я не знаю, хто я тепер,» — подумав він.

«Але я знаю, навіщо прийшов.»

Спалахи пам'яті пронеслися перед очима:

— Голоси, що кличуть його по імені, сповнені страху.

— Ворота, що запечатують його в безодні.

— Дівчинка з білим волоссям, що плаче біля вівтаря.

І все зникло. Залишилася тільки темрява — без часу, без почуттів, без сенсу.

Він підняв очі до неба, де більше не було сонця.

— Я — не людина, — прошепотів Куроно.

— Я — не бог.

— Я — не помста.

— Я — те, що приходить, коли герої програють.

Він — сама Темрява.

І вона нарешті прокинулася.