Глава 1. Тиша над озером

Сутінки спускалися на Лісове повільно, ніби не хотіли накривати містечко своєю холодною темрявою. Озеро біля самого краю селища стояло тихе, як дзеркало. Лише вітер ледь торкався води, розбиваючи відображення лісу на тремтливі уламки.

Олена Гайдук сиділа у старій маршрутці, що повільно котилася дорогою, обсадженою соснами. Телефон у її руці світився повідомленням від редактора:
«Будь обережна. Кажуть, місце — дивне. Репортаж потрібен, але не ризикуй.»

Вона посміхнулася кутиками губ. Ризик — це частина її роботи. Вже п’ять років вона розслідує темні історії: секти, зникнення, тіньові схеми чиновників. Але цього разу було щось інше — особисте. Її колега, журналіст Ігор Савенко, загинув саме тут. Офіційно — утоплення. Неофіційно — щось набагато глибше.

— Ви до Лісового? — спитав водій, зиркнувши у дзеркало.
— Так.
— То не затримуйтесь там надовго. Люди не люблять чужих. Та й озеро... воно людей бере.

Олена підняла брови:
— Озеро бере?
— Кажуть, якщо довго дивитись у воду — почуєш, як тебе кличуть. І не всі повертаються.

Маршрутка зупинилась. За вікном — маленька автостанція, кілька хат із вибитими вікнами, запах диму й вогкості. Полісська осінь — важка, мов сон після похмілля.

Вона поселилася у старій хаті, яку здавала якась тітка Надія. Стіни — дерев’яні, пофарбовані у вицвілий синій колір. Всередині пахло сушеними травами.
— Тут колись учитель жив, — сказала Надія, запалюючи лампу. — Потім зник. Як і багато хто.

Уночі Олену розбудив звук — тихий шурхіт, ніби хтось ходив подвір’ям. Вона вийшла на ґанок. Місяць ледь пробивався крізь туман. Озеро за кілька сот метрів блищало між дерев. І тоді вона побачила: на березі стояла постать. Жіноча. Біла сукня майоріла, хоча вітру не було.

— Хто там?! — крикнула вона.

Постать не відповіла. Лише нахилила голову — і зникла, ніби розчинилася у тумані.

Олена стояла ще кілька хвилин, поки серце не вгамувало скажений ритм. Потім повернулася в хату. На столі лежав старий зошит — вона була певна, що залишила його в рюкзаку. На обкладинці чорнилом було написано:
«Озеро кличе тих, хто винен.»

Наступного ранку вона пішла до поліції.
— Капітан Сергій Бойко, — представився чоловік у формі, з сірими очима й втомленим голосом.
— Я журналістка. Розслідую смерть Ігоря Савенка.
— Савенка? — він примружився. — Дивна історія. Тіло знайшли, але не в озері. В лісі, сухим. Як ніби його там поклали вже після смерті.

Вона показала йому зошит.
— Ви коли-небудь бачили цей напис?
— Мабуть, вам краще поговорити з Палажкою. Вона знає про озеро більше, ніж треба.

І тоді Олена вперше почула це ім’я — Баба Палажка.