Пророцтво

Сіріл сидів біля ліжка Ліліт. Вона вже три дні не приходила до тями, і це зводило його з розуму. Весь цей час він не спав, майже не їв і не пив води. Його очі почервоніли від безсоння, шкіра зблідла, а всередині щось нестримно палало. Кожен її тихий подих, кожен ледве помітний рух доводили його до межі. Він боявся навіть на секунду відвернутися, ніби варто йому піти — і вона зникне назавжди.

Кімната була сповнена тиші, але ця тиша була не спокійною, а гнітючою. Полум’я свічок колихалося від найменшого подиху вітру, а за вікном похмурий місяць кидав примарне світло на бліде обличчя. Сіріл інстинктивно провів пальцями по її зап’ястю, наче намагався відчути тепло, яке ще залишалося в тілі. Чому це так його хвилювало? Чому біль у грудях ставав майже фізичним, коли він дивився на неї?

Лихоманка не спадала. Ліліт була гаряча, ніби її тіло охопив вогонь зсередини. Вона тремтіла, хоча в кімнаті було тепло. Подих став важчим, уривчастим, а на чолі виступив піт. Іноді губи ворушилися, вона щось шепотіла, але слів не можна було розібрати. Чоловік нахилився ближче, прислухаючись, до незнайомої мови.

Слова були дивними, вони звучали урочисто і водночас тривожно. Це не була мова, яку він ніколи не чув, але її мелодійність, її стародавній відтінок змушували його серце пришвидшити хід. Здавалося, що вона не просто марила — а говорила якимись істинами, забутими світом. Слова текли, як ріка, то піднімаючись у гніві, то стихаючи, ніби молитва.

"Лексіос... Морр'ах... Фіанна... Печать зла розкриється, коли місяць захлинеться в крові... І прийде він, хто був вигнаний, і забере своє..."

Сіріл застиг, його пальці стиснули край покривала. Він не розумів значення цих слів, але вони закарбувалися в його свідомості, мов клеймо. Вона знову забурмотіла щось, і в її голосі було майже благання.

"Не відчиняйте ворота... Не слухайте їхній шепіт... Срібний світильник впаде, і темрява проковтне сонце..."

Його серце забилося частіше. Вона не просто марила — вона провіщала щось. Він чув легенди про древніх провидиць, про мову, що належала самим святим. Але як могла Ліліт, проста дівчина, знати її? І чому ці слова змушували його кров холонути в жилах?

Раптом тіло різко напружилося, а потім затихло. Сіріл схопив її за руку, намагаючись відчути пульс. Він був слабким, але рівним. Лихоманка, здається, почала спадати. Чи це було лише тимчасовим полегшенням?

Він ще довго сидів біля неї, повторюючи ці слова в голові.Знав, що має знайти їхнє значення, що це не просто марення. І хоч не хотів цього визнавати, страх оселився в серці.

Навіть коли двері повільно відчинилися і в кімнату увійшов Лорд Деверо, Сіріл не одразу це помітив. Його погляд був прикований до її обличчя — блідого, майже прозорого в тьмяному світлі свічок. Дихання було ледве чутним, а її рука в його долонях здавалася крихкою, мов порцеляна. Він боявся, що якщо послабить хватку, вона просто зникне, розчиниться в темряві.

— Сіріле, — голос старого був спокійним, але твердим. У ньому звучала та особлива інтонація, яка не терпіла заперечень, хоч і не була різкою. — Ти не можеш нескінченно виснажувати себе. Дозволь слугам подбати про леді, а сам хоч трохи відпочинь.

Сіріл не відповів. Він тільки міцніше стиснув її пальці, ніби це було його єдине спасіння. Ніби від цього залежало все. Очі його були порожніми, втомленими, але в глибині клубочився страх, який він не міг ані назвати, ані прийняти.

Лорд повільно обійшов кімнату, минаючи важкі оксамитові завіси, що злегка колихнулися від руху повітря. Він зупинився біля вікна, злегка розсунув штори й подивився на нічне небо. Його профіль, осяяний слабким місячним світлом, здався Сірілу раптово дуже старим — набагато старішим, ніж зазвичай.

— Колись, багато років тому, я також не міг відпустити... — він зробив паузу, і в повітрі зависла тиша. Було чути лише потріскування гніту в канделябрі та ледь чутне дихання дівчини. — Коли я був молодий, у мене була дружина. Вона була моїм сонцем, моїм світлом у темряві. Я кохав її більше за життя. Ми мали чудових дітей... Велика родина, сміх у коридорах, затишок біля каміна. — Його голос став тихішим, глибшим. — Але доля нещадна. Вона забрала їх у мене. І тепер я розумію: інколи ми не знаємо, як сильно кохаємо когось, поки не боїмося його втратити.

Сіріл здригнувся. Слова графа боляче відгукнулися десь у глибинах його свідомості, де він не хотів нічого зачіпати. Він не міг дозволити собі почувати те, що відчував зараз. Не мав права. Його життя не передбачало слабкості, а любов була слабкістю. Він з дитинства знав це, його вчили цьому.

— Ця дівчина... — старий повільно повернувся до нього. Його очі, зазвичай холодні й непроникні, тепер були м’якшими, сповненими розуміння. — Що вона для тебе?

Сіріл стиснув зуби. Його власні думки були хаотичними, суперечливими, він ненавидів сам себе за те, що відчував цю безпорадність.

— Вона важлива, — відповів він нарешті, майже хрипко.

Лорд ледь помітно усміхнувся — не глузливо, не зі зверхністю, а так, як усміхається людина, що бачила більше, ніж хотіла б.

— Важлива? Чи, можливо, більше? Ти навіть сам не розумієш, що вже прив’язаний до неї сильніше, ніж можеш собі уявити.

Сіріл не відповів. Його пальці ще сильніше стиснули її руку, ніби від цього залежало її життя. Він не знав, що відчуває. Не хотів знати. Але якщо її не стане... якщо він не зможе її врятувати...

Його серце стислося. І вперше за довгі роки він по-справжньому злякався.

Тим часом, у домі Ліліт розгорталася справжня буря. У великій залі, освітленій мерехтливими свічками, наречений, граф Рональд, ходив з кутка в куток, розмахуючи руками. Він кричав так голосно, що луна котилася аж у дальні кімнати будинку.

— Це нечувано! — гримів він, очі палахкотіли гнівом. — Порядна леді не може просто зникнути на три доби! Де вона?! Що вона робить?!

Слуги лише перешіптувалися за дверима, боячись зайти всередину, а батьки Ліліт мовчали, поглядом шукаючи одне в одного відповідь. Її мати, Емілія, бліда й розгублена, сиділа на канапі, стискаючи носовичок у тремтячих руках. Батько, Гілберт, літній чоловік із посивілим волоссям, спробував узяти ситуацію під контроль.