Загроза з темряви

Сіріл і Ліліт сиділи на березі, їхні пальці ледве торкалися прохолодного піску, а нічний вітер грався пасмами її волосся. Він жартував, розповідав смішні історії з дитинства, а вона сміялася, іноді ховаючи усмішку за долонею. Очі виблискували в місячному світлі, і в ті моменти, коли Лілі забувала про все, вона ставала такою безтурботною, що Сіріл не міг відірвати погляду.
— Я ніколи не думав, що побачу вас такою, — прошепотів він, розглядаючи обличчя в тьмяному світлі зірок.
— Якою? — вона підняла брови, трохи нахиляючись ближче.
— Щасливою. Справжньою. Без цього вашого колючого захисту, — він торкнувся її плеча кінчиками пальців, і вона затримала подих, відчуваючи тепло його дотиків.
Ліліт хотіла відповісти, але в цей момент він простягнув руку й легенько торкнувся її волосся, яке вітер закинув на обличчя. Його пальці провели ледь відчутну доріжку по щоці, змушуючи завмерти. А губи ледь прочинилися, серце в грудях стислося від невідомого відчуття.
— Вам подобається, коли я вас дістаю? — запитав він, нахиляючись трохи ближче, його голос звучав із ледь помітною насмішкою.
Ліліт опустила очі, намагаючись приховати легке збентеження.
— Ви занадто впевнені в собі.
— І це вам подобається, — зухвало посміхнувся він, опускаючи руку, але не відходячи.
Вони сиділи так поруч, що їхні плечі майже торкалися. Вода лагідно накочувалася на берег, а нічна тиша, порушувана лише далекою піснею прибою, створювала між ними щось магічне. Час ніби уповільнився, змушуючи їх затриматися в цьому моменті.
— Вам не холодно? — раптом запитав, простягаючи свій плащ.
— Я не крихка квітка, Едварте, — відповіла вона з викликом, але, перш ніж встигла заперечити ще щось, він накинув плащ їй на плечі, і вона несвідомо згорнулася в ньому.
— Так і знав, що ви приймете мою допомогу, — насмішливо кинув чоловік.
— Ви просто занадто наполегливі, — Лілі спробувала зробити голос байдужим, але тепло його плаща огортало її, а запах пряного дерева та диму, що був у тканині, змушував серце битися швидше.
— Це моя найбільша чеснота, — підморгнув він.
Ліліт тихо зітхнула, опускаючи голову. А Сіріл продовжував спостерігати за нею, ніби намагаючись вловити кожну зміну  у виразі обличчя.
Його тепле дихання торкнулося її щоки, коли він нахилився ще ближче. Дівчина відчула легку дрож у своєму тілі. Пальці, що ще кілька хвилин тому були впевнені й спокійні, тепер нервово стискали плащ, ніби намагаючись утримати баланс між розсудком і почуттями.
— Скажіть мені, що я повинен зупинитися, Ліліт, — прошепотів він, його губи ледь не торкалися привідкритих уст.
Її серце билося так голосно, що, здавалося, Сіріл міг його чути. Вона знала: варто було б відштовхнути, відвернутися, зробити крок назад. Але не могла. Відчувала тепло його шкіри, магнетичну силу присутності, і це спокушало більше, ніж будь-які слова.
— Я… — слова застрягли в горлі, і вона не знала, що сказати. Лілі відчула, як його пальці ледь торкнулися її підборіддя, піднімаючи його так, щоб вона не могла відвернутися.
Губи майже торкнулися, і в цей момент вітер раптово здійнявся сильніше, ніби сама ніч намагалася розірвати цей момент.

Сіріл раптово завмер. Його очі звузилися, тіло напружилося, немов він уловив щось невидиме. В ту ж мить темрява навколо ніби стала ще густішою, а вітер доніс ледве чутний звук — кроки, приглушені, але чіткі. Він різко обернувся, підхоплюючись на ноги.
— Що сталося? — Ліліт глянула на нього, відчувши зміну його настрою.
— Ми не одні, — пробурмотів він і зробив крок уперед, закриваючи її собою.
Тіні між деревами ворухнулися, і з темряви вийшли кілька постатей. Незнайомці, загорнуті в довгі плащі, рухалися впевнено й злагоджено. Їх було щонайменше п’ятеро, і всі вони тримали в руках зброю.
— Леді Ліліт, — заговорив один із них, голос низький, хрипкий. — Ви маєте піти з нами.
— Вибачте, але вона вже зайнята, — відрізав Сіріл, його рука торкнулася руків’я меча. — І я не дуже люблю, коли моїх супутниць намагаються викрасти.
— Це не ваша справа, — холодно відповів інший незнайомець. — Відійдіть, поки ще є шанс.
— Боюся, що такий шанс ви даєте не мені, а собі, — посміхнувся Сіріл, але його очі були темні, як нічний шторм.
Усе відбулося за мить. Один із нападників кинувся вперед, іскри блиснули, коли його клинок зіткнувся з мечем Сіріла. Той ухилився, завдав швидкого удару, відкидаючи противника назад. Інші відразу ж напали.
Бій був стрімким і жорстким. Сіріл рухався легко, невимушено, ніби танцював серед ударів. Його меч блистів язиками темряви, і кожен рух був точним та бездоганним. Він ухилявся від ударів, блокував їх своїм лезом і відповідав миттєвими контратаками. Його рухи були плавними, ніби в танці, а удари — невідворотними.
Один з найманців кинув у нього ніж. Сіріл встиг відхилитися, але лезо розсікло повітря за міліметри від його обличчя. Він обернувся, вловивши рух ще одного ворога, що намагався атакувати збоку, і блискавичним помахом розрубав його меч навпіл. Нападник відсахнувся, ошелешений.
Ліліт стояла позаду, її серце калатало. Вона не була воїном, але розуміла: просто чекати — значить дати їм шанс схопити її. Один із нападників відокремився від групи і пішов навколо, намагаючись підкрастися до Сіріла ззаду.
Вона побачила це першою. Відчувши, як її пальці стискають холодну рукоятку кинджала якого зміг уникнути її спутник, Ліліт зробила глибокий вдих і кинулася вперед.
— Едварт, ззаду! — крикнула вона.
Той лише встиг кинути погляд у її бік, коли нападник уже замахнувся. Але лезо не досягло мети.
Ліліт, використовуючи всю свою легкість, увірвалася між ними й ударила кинджалом нападника в руку. Він завив, кинувши меч, а вона, здивована власною рішучістю, відскочила назад.
Сіріл скористався моментом: блискавичний рух — і ворог уже лежав на землі.
Він обернувся до неї, і в його очах на мить майнув подив. Потім — легка усмішка.
— Ліліт, ви щойно врятували мене. Що ж, тепер я вам винен.
Вона віддихувалася, її серце билося в грудях, мов птаха в клітці. Але вона всміхнулася у відповідь, хоч і тремтячими губами.
— Просто... не звикайте до цього, — прошепотіла вона.
Та бій ще не закінчився. Інші нападники наближалися, і Сіріл знову підняв меч. Але раптом усе навколо змінилося — густий туман огорнув берег, і з темряви почулося тихе шипіння.
— Це пастка! — зрозумів Сіріл, але вже було запізно.
Раптовий удар в спину змусив його впасти на коліно. Перед очима потемніло, а Ліліт в ту ж мить відчула, як сильні руки схопили її і потягнули вглиб туману. Її зойк заглушив вітер.
Сіріл, з останніх сил піднявшись, кинувся вперед, але його рухи були сповільнені — щось паралізувало його магію. Він лише встиг побачити, як силует Ліліт зникає в імлі, перш ніж усе навколо поглинула темрява.