План кохання

Сіріл лежав на широкому ліжку у своїй кімнаті, притискаючи долоню до чола. Його тіло ще не оговталося після вибуху гніву, що спалював його зсередини, і в голові стояв дзвін. Він досі відчував біль у суглобах, наче щось всередині розкололося разом із меблями в кабінеті.

Його грудна клітка здіймалася важко, повітря здавалося тягучим, немов наповненим чорним полум’ям, що ще не вщухло повністю. Він заплющив очі, але варто було йому це зробити, як перед ним з’явився образ Ліліт – її ясні очі, легка усмішка, що ніби обманювала його, змушуючи гадати, ким вона є насправді.

Щось усередині нього зрушилося, ланцюги злості ослабли, поступаючись місцем іншому відчуттю — потребі. Потребі побачити її.

Сіріл повільно піднявся, його рухи були ще непевними, але воля рухала ним. Темрява в кімнаті обіймала його, ховаючи від чужих очей, і він, наче тінь, вислизнув за двері.

Ліліт спала у своїй кімнаті, загорнувшись у легку ковдру. Вечір був теплим, і вікно залишалося прочиненим, пропускаючи всередину нічний вітерець, що ворушив її світле волосся на подушці.

Вона спала спокійно, дихання було рівним, а на вустах застигла ледь помітна усмішка – відлуння приємного сну.

Чоловік стояв біля її ліжка, вдивляючись у її спокійний вираз обличчя. Його серце калатало в грудях з незрозумілою для нього частотою. Нахилився ближче, вдихнувши ледь вловимий аромат її волосся – запах троянд і теплого літнього повітря.

Він простягнув руку, кінчиками пальців торкнувшись її щоки. Ліліт ледь помітно здригнулася у сні, і її вії затріпотіли, ніби вона ось-ось прокинеться.

Треба йти . Він знав, що не має бути тут. Але ноги не слухалися.

Раптом Ліліт повільно розплющила очі.

Її погляд був трохи розмитий від сну, і вона не одразу зрозуміла, що бачить перед собою. Постать, занурену у темряву, знайому і водночас загадкову. Очі, які світилися вночі, дивлячись на неї з сумішшю ніжності й чогось іншого, більш небезпечного.

Її губи ледь ворухнулися.

— Це... сон? — прошепотіла вона.

Сіріл не відповів. Він лише нахилився ближче, дозволяючи її погляду сфокусуватися на ньому. Його пальці ще раз торкнулися її щоки – легкий, майже примарний дотик.

Ліліт не відштовхнула його. Вона лише закрила очі, дозволяючи собі вірити, що це справді лише сон.

Сіріл провів пальцями по пасму її волосся, потім відступив.

— Спи, — тихо прошепотів він.

В наступну мить його вже не було. Лише нічний вітерець хитав завіси, залишаючи за собою тінь його присутності.

Ліліт, ще не прокидаючись до кінця, торкнулася пальцями своєї щоки, де залишився слід його дотику. Її серце билося швидше.

«Дивний сон...» — подумала вона, повертаючись у обійми сну.

Але глибоко всередині щось підказувало їй – це було не просто видіння.
Ліліт прокинулася рано, ще до того, як перші сонячні промені почали золотити край неба. Вона відчувала дивну бадьорість, ніби її наповнювала нова енергія. Її думки одразу повернулися до дивного сну, що здавався надто реальним, аби бути лише грою уяви.

Вона провела пальцями по щоці, ніби ще раз намагаючись відчути той примарний дотик. Її серце на мить затріпотіло, але вона лише тихо видихнула й усміхнулася собі.

— Як дивно... — прошепотіла вона, підводячись із ліжка.

Вода вмивання була прохолодною й освіжаючою. Ліліт підійшла до дзеркала, уважно вдивляючись у своє відображення. Її щоки горіли легким рум’янцем, а очі виблискували, мов дорогоцінні камені. Вона відчувала, що сьогодні їй хочеться просто насолоджуватися життям.

День був по-справжньому чудовим. Сонце щедро зігрівало землю, а легкий вітерець приносив із собою пахощі літніх квітів. Ліліт вирішила не залишатися вдома й вирушила на прогулянку до саду.

Вона вдягла легку сукню кремового кольору, що легко колихалася від кожного подиху вітру. Волосся вона залишила розпущеним, і золотисті пасма виблискували під сонячними променями.

Міла, її улюблена компаньйонка, весело бігла поруч, радіючи простору та свіжому повітрю.

— О, яка ж прекрасна погода! — усміхнулася Ліліт, вдихаючи на повні груди аромат троянд.

Дівчина йшла стежкою, яка вела до невеликого фонтану в глибині саду. Там, серед розлогих дерев, завжди було тихо й спокійно. Леді з грацією сіла на мармурову лавку, спостерігаючи за тим, як сонячні відблиски танцюють на поверхні води.

У її голові знову з’явився той загадковий образ – темна фігура, що нахилялася до неї вночі. Вона пам’ятала погляд – пронизливий, глибокий.

«Чому мені здається, що це був не просто сон?»

Вона мимоволі усміхнулася й відвела погляд. Що б це не було, їй було приємно згадувати цей момент.

Після прогулянки, повернулася до маєтку й провела день у безтурботності – грала на фортепіано, займалася читанням та спілкувалася з матір’ю.

У цей день усе здавалося легким і чарівним, ніби сама доля вирішила подарувати їй моменти щастя. Але вона ще не знала, що за нею уважно спостерігають очі, що вже давно проникли в її життя.

Сіріл сидів у своєму кабінеті, розглядаючи карту королівства, на якій були позначені всі ключові місця його майбутньої стратегії'. У кімнаті панувала напружена атмосфера. Перед ним стояли троє його найвірніших шпигунів. Вони уважно чекали наказів, розуміючи, що наступні кроки можуть змінити хід історії.

— Ми не можемо більше зволікати, — Сіріл нарешті підняв погляд, і його темні очі блиснули в напівтемряві. — За ці дні ви дізналися багато корисного. Розкажіть мені все.

Кайл зробив крок уперед і розгорнув кілька аркушів паперу.

— Ми ретельно стежили за Ліліт, як ти і наказав, мій лорде. Вона проводить багато часу у саду, читає, займається музикою та часто гуляє з компаньйонкою. Вона ввічлива та розумна, але є одна деталь, що тебе зацікавить: у неї є особливе відчуття, інтуїція, яка, здається, підказує їй про небезпеку. Вона не довіряє Рональду, хоча поводиться з ним коректно. Не розповідає батькам про свої підозри, але ми бачили, як вона уважно спостерігає за його поведінкою.