Зміна пріоритетів

Дорога до маєтку лорда Деверо була довгою та важкою. Осінній вітер рвав з дерев останнє листя, а небо здавалося важким і похмурим. Сіріл їхав верхи, загорнувшись у темний плащ, спостерігаючи за навколишньою природою крізь вузькі щілини в тканині каптура. Його кінь ступав обережно по вологій землі, інколи фиркаючи, відчуваючи зміни у вітрі.

Поруч їхали двоє його людей, загорнуті в грубі плащі, що приховували їхні лиця. Вони мовчки переглядалися, відчуваючи напругу в повітрі. Візит до старого лорда був справою тонкою і ризикованою, і вони знали, що від результату цієї розмови залежить багато.

Маєток лорда Деверо виринув з-за туману, ніби тінь минулої величі. Колись потужна резиденція, нині вона виглядала занедбаною. Високі стіни були вкриті мохом, вікна темніли, ніби ховали за собою таємниці. Однак навіть у занепаді ця будівля зберігала гідність і силу.

Брама відчинилася повільно, з гучним скрипом, і слуги з похмурими обличчями провели гостей до просторого, але холодного кабінету. У каміні потріскував вогонь, відкидаючи мерехтливі відблиски на стіни, вкриті старими портретами.

Сіріл повільно зняв рукавичку з правої руки, оголюючи довгі сильні пальці, і поклав її на стіл перед старим лордом Деверо. Його темні очі спокійно вдивлялися в обличчя літнього чоловіка, який сидів у великому різьбленому кріслі біля каміна. Обличчя лорда було зморшкуватим, руки слабкими, але в погляді ще жеврів вогонь минулої могутності.

— Ви розумієте, мілорде, що ваш рід не може припинитися ось так. Це була б ганьба для всього королівства, — промовив Сіріл, розмірено і впевнено.

Старий лорд важко зітхнув, перевів погляд на портрети предків, що висіли на темних дубових стінах кабінету. Він був останнім із свого роду, а без спадкоємця його ім’я зникне, як пісок, змитий дощем.

— Ти не перший, хто приходить до мене з такими пропозиціями, — нарешті промовив Деверо, його голос звучав слабко, але ще зберігав тінь колишньої гідності. — Але ти перший, кому я можу довіритися. Бо ти не жадібний до золота. Ти жадаєш справедливості.

Сіріл ледь помітно всміхнувся. Він знав, що старий чоловік розуміє більше, ніж говорить.

— Моє ім’я знатне, моє становище сильне, але поки що я поза законом, — продовжив Сіріл. — Вам потрібен спадкоємець. Мені потрібен титул, що відкриє мені нові двері.

Лорд Деверо скривив губи в слабкій усмішці.

— Мій син… — його голос затремтів, — мій дурний, пихатий син, якого я намагався вберегти, не послухав мене. Він загинув жалюгідною смертю, і ми мовчимо про це, бо це буде ганьба для нашого роду.

Старий схилив голову, закривши очі, ніби знову бачив ту жахливу сцену: ніч, круті схили ущелини, тінь сина, що похитнувся під вагою випитого вина і зник у темряві.

Сіріл не перебивав. Він знав, що ці слова важко даються старому.

— Я приймаю твою пропозицію, — нарешті сказав лорд, відкривши очі. — Відтепер ти — мій спадкоємець. Я не доживу до того дня, коли ти підеш на трон чи у битву, але пам’ятай: мої люди, мої зв’язки — тепер твої.

Сіріл кивнув. Він розумів ціну цієї угоди. Це не просто титул — це двері до аристократичних кіл, до впливу, до можливості дістатися ближче до свого брата.

— Тоді домовлено, — промовив він, вдягаючи рукавичку назад. — Скоро всі побачать спадкоємця роду Деверо.

Старий лорд усміхнувся, але його очі світилися втомою. Він знав, що ця ніч — останній його великий крок у політичній грі. І сподівався, що вибір був правильним.

Сіріл швидко облаштовувався в маєтку. Замок, колись величний, нині мав ознаки занепаду: потріскані стіни, темні коридори, в яких лунали лише кроки слуг та ехо старих часів. Але це місце мало історію та силу, що ще можна було відродити.

Старий лорд дав йому повну свободу дій, довіривши керування людьми та землями. Вже наступного дня Сіріл зібрав своїх шпигунів у темному кабінеті, де світло від каміна відкидало примарні тіні на стіни. Запах старого паперу та воскових свічок наповнював повітря, а важкі книги стояли рядами на полицях, ховаючи таємниці минулого.

— Ваше завдання змінилося, — почав він, повільно проходжуючись перед ними. Його темний плащ злегка шелестів при кожному кроці. — Мені потрібна вся можлива інформація про одну особу. Ліліт.

Шпигуни переглянулися. Вони звикли виконувати накази, які стосувалися політичних змов, дворянських інтриг, але ця місія виглядала… дивною.

— Дівчина? — з сумнівом запитав один із них, худорлявий чоловік із гострим поглядом. Його пальці нервово барабанили по руків’ю кинджала.

— Так, — холодно відповів Сіріл, зупинившись біля великого столу та поклавши руки на старовинну карту, розгорнуту перед ним. — Вік, сімейний статус, освіта, звички, характер. Все. Навіть речі, що здаються дрібницями. Я хочу знати, хто вона.

Шпигунка, що стояла ближче до нього, примружила очі. Вона була невисокою, але мала хижий погляд, властивий тим, хто звик вистежувати здобич.

— Вона пов’язана з планами? Вона загроза? — її голос був тихим, але наповненим пильністю.

Сіріл не відповів одразу. Бачив її очі, її світло, яке так суперечило його власній темряві, він відчув щось незрозуміле, те, що змусило його змінити свої пріоритети. Образ Ліліт, м'яка посмішка, погляд, що проникав крізь його маску, переслідував його.

— Просто виконайте наказ, — тихо, але наполегливо сказав він. — Чим швидше, тим краще.

Шпигуни кивнули, хоч і не приховували здивування. Вони ще ніколи не отримували настільки особистого наказу від свого командира. Проте питання не задавали — вони знали, що він не той, кому слід суперечити.

Після того, як всі розійшлися, новий господар залишився наодинці біля каміна. Він зняв рукавички, простягаючи руки до вогню, ніби намагаючись зігріти щось глибоко всередині себе. Рука машинально потягнулася до руків’я кинджала на поясі. Думки плуталися, але одне було очевидним: дівчина не була просто черговим елементом у його грі. Вона ставала загадкою, яку він мав розгадати.