Світські інтриги

Як тільки Лілі та її родина увійшли у внутрішній двір, до них підійшов сам господар вечора – граф Альвар, статний чоловік років п’ятдесяти з густим сивим волоссям і проникливими темними очима. Він був одягнений у темно-червоний камзол із золотими вставками, що надавав йому ще більшої шляхетності. Поруч із ним стояла його дружина, графиня Еліанна, у сукні кольору перлів, що переливалася при світлі люстр.

— Сер Гілберт! Леді Емілія! — голосно промовив граф, розкидаючи руки у вітальному жесті. — Я безмежно радий бачити вас у своєму маєтку!

Він з теплотою потиснув руку батькові Лілі, а графиня ніжно схопила руку її матері, обдаровуючи усмішкою.

— І, звісно ж, юна Ліліт, — з легкою усмішкою звернувся граф, переводячи на неї погляд. — Кажуть, що цього вечора ви зачаруєте весь бал, панно.

— Ваша світлість надто великодушний, — відповіла Лілі, опустивши голову у ввічливому реверансі.

Графиня уважно оглянула її, затримавши погляд на сукні.

— Дуже цікавий вибір, — тихо зазначила вона. — Темний колір, але із золотим сяйвом. Це нагадує…

Вона змовкла, але в її очах промайнуло щось загадкове, наче спогад.

— Ваша донька сьогодні виглядає просто приголомшливо, прошу проходьте— додала вона вже голосніше.  

Лілі разом із гостями увійшла до бальної зали — і від здивування затримала подих.

Зала була справді приголомшливою. Великі арочні вікна, обрамлені витонченою дерев’яною різьбою, відкривали вид на сад, залитий світлом ліхтарів. Вони були такими високими, що здавалися порталами до іншого світу. Стеля здіймалася високо, розписана майстерними фресками із зображенням богів та героїв. Величезні кришталеві люстри сипали зверху тепле світло, яке змушувало виблискувати дорогоцінності на шиях дам. Уздовж стін розташовувалися дзеркала в позолочених рамах, що віддзеркалювали рухи танцюючих пар. Підлога була викладена мозаїкою, що утворювала складний геометричний візерунок.

Величезний балкон простягався вздовж усього залу, дозволяючи гостям спостерігати за танцями зверху. Внизу, між колонами, грали музиканти в темно-зелених камзолах із срібним оздобленням, виконуючи плавну, але величну мелодію.

Зала наповнювалася людьми:

— Поважні лорди у мантіях, прикрашених гербами їхніх родів.

— Молоді офіцери в мундирних сурдутах із позолоченими еполетами.

— Дами в сукнях усіх кольорів – від світло-блакитного до смарагдового, їхні корсети розшиті перлами й сріблом.

— Придворні, які обговорювали останні події в королівстві, час від часу поглядаючи в бік молодих дворянок.

— Загадкові постаті, які залишалися осторонь – шпигуни чи гості з інших країн, які спостерігали, оцінювали, слухали.

Маєток графа Альвара вирізнявся своєю величчю навіть серед палаців знаті. Вечірній світ огортав стіни з білого мармуру, а різьблені арки над входом відливали золотистим світлом факелів. Широкий кам’яний двір перед головним входом був заповнений екіпажами, що зупинялися один за одним, випускаючи розкішно вбраних гостей. Фонтан у центрі двору кидав у повітря блискучі струмені води, що віддзеркалювали мерехтіння свічок.

Сіріл, схований у тінях, спостерігав за всім, перш ніж наблизитися. Його очі пробіглися по лицях гостей, слуг, охоронців, аналізуючи розстановку сил. Чорний плащ, що приховував його фігуру, ледь ворушився від легкого вечірнього вітерцю. Він видихнув, зосереджуючись на своїй ролі, і повільно ступив уперед.

Його синій камзол, вишитий срібними нитками, виглядав так, наче справді належав шляхетній особі. Манжети були прикрашені золотими гудзиками, а комір – м’яким чорним оксамитом. Його волосся, ретельно зачесане назад, відкривало різкі риси обличчя, а темні очі зберігали холодну, непроникну маску. Кожен його рух випромінював витонченість та впевненість.

Біля широких сходів стояли двоє охоронців у темних плащах із срібними емблемами. Вони з недовірою поглядали на кожного прибульця. Один із них кивнув Сірілу, сигналізуючи зупинитися.

— Ваше ім’я та мета візиту? — низький, суворий голос.

Сіріл передав їм документ, майстерно підроблений його людьми.

— Лорд Едвард Деверо, спадкоємець герцогства Вальден. Прибув на запрошення графа Альвара для обговорення торговельних питань.

Охоронець уважно розглядав запрошення. Його пальці провели по тисненій печатці, очі звузилися в задумі. Мить мовчання здавалася надто довгою.

— Проходьте, мілорде. Сподіваюся, ви добре проведете час.

Сіріл стримано кивнув і рушив до дверей, де двоє лакеїв у лівреях відчинили перед ним важкі дубові двері, оздоблені різьбленням.

Грегор давно був у будинку, змішавшись зі слугами. Його одяг, хоч і виглядав охайним, не приховував його широкої статури, натренованої роками роботи в кузні. Рука міцно стискала тацю, на якій мерехтіли келихи з вином. Усе, що він чув навколо — це шум голосів, дзенькіт скла та приглушена музика.

— Гей, новенький, не заважай! — хтось із кухонних слуг штурхнув його в бік, коли чоловік невчасно зупинився.

Грегор тільки стиснув зуби. Він тут не для того, щоб розносити вино. Його очі весь час сканували залу, вишукуючи серед гостей знайомі обличчя. І ось, нарешті, він її побачив.

Ліліт повільно входила до величезної бальної зали разом із батьками. Її темно-блакитна сукня лилася хвилями шовку, облягаючи тонку талію, а золоті нитки вишивки виблискували при кожному русі. Тонкі рукави огортали її руки, а довгий поділ залишав за нею легкий слід, немов тінь місячного світла. Волосся, укладене у витончену зачіску, було прикрашене перлинами, що мерехтіли, як росинки на світанку.

Гості розташувалися невеликими групами, розмовляючи та сміючись. Дами у сукнях із багатими шлейфами, кавалери, прикрашених геральдичними символами, — усе навколо втілювало розкіш та аристократичну витонченість.

Сіріл повільно йшов через залу, відчуваючи на собі погляди. Він розумів, що виглядає гідно – його впевнена постава, погляд і бездоганний одяг робили його схожим на справжнього аристократа.