Тіні над Говерлою
Глава 9. Вогонь, що не гріє
Коли світло вирвалося з тріщини у вівтарі, повітря навколо стало густим, мов мед. Марта зробила крок вперед — і все зникло.
Тиша. Повна, глибока. Вона стояла серед білого простору, де не було ані неба, ані землі. І раптом — фігура. Вона з’явилася, ніби з теплого диму. Увесь її силует був зі світла, волосся — з ниток золота, а очі — чорні, мов гірське озеро вночі.
— Марто... — промовила вона. — Нарешті ти прийшла.
— Ви... Віла-Сонця?
Жінка кивнула, посміхнувшись сумно:
— Я — те, що залишилось. Пам’ять, світло, тінь… і попіл. Те, що ти носиш у серці — це частина мене.
Марта відчула, як бурштин запульсував на грудях.
— Я нічого не розумію. Чому Згуба повертається?
— Бо її не знищили. Її лише сховали. І кожне серце, що втрачає надію, кожна душа, що відвертається від правди, — годує її.
— То як мені її зупинити?
— Не зупинити. Почути. Прийняти. І тоді зробити вибір.
Віла простягнула руки. На її долонях — дві кулі світла. Одна — яскрава, як світанок. Друга — м’яка, як присмерк.
— Одна з них приведе тебе до Згуби, аби запечатати її навіки. Друга — дасть тобі силу говорити з нею. Ризикнути.
— А яка з них яка?
Віла посміхнулася:
— Я не маю права казати. Бо це — твоя історія. Не моя.
І простір почав танути. Вона стискала кулі у руках.
— Обери.
Марта зробила крок...
#1818 в Фантастика
Відредаговано: 30.06.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
