Тіні над Говерлою
Глава 8. Прах Віли-Сонця
Дорогою до храму Марта відчувала, ніби сама земля веде її — мохові плити розступались, птахи замовкали, коли вона проходила, а бурштин світлів із кожним кроком.
Орин ішов мовчки. Він добре пам’ятав місце, де стояв храм — тепер воно було лише спогадом. Та пам’ять Лісових — глибша за каміння.
— Колись тут була долина світла, — сказав Орин, зупинившись біля обриву. — Тут пісня сонця торкалася кожного листка. Але коли прийшла Згуба, Віла пожертвувала всім.
— Ти був там?
— Я тримав її за руку, коли небо стало чорним.
Марта ступила вперед. І тоді бурштин затремтів. Земля розійшлась перед нею, оголивши круглу печеру, повністю зарослу білим мохом. В центрі — величезний камінь, розколотий надвоє. Над ним — залишки срібного оберіга у формі спіралі.
— Це вівтар, — прошепотала вона. — А де сама Віла?
Орин мовчав. Він упав на коліна й поклав долоню на камінь.
— Тут її прах. Її тіло стало каменем, щоб утримати печатку. Але час роз’їдає навіть скелі.
У цей момент бурштин у руках Марти почав пульсувати, ніби щось у храмі його кликало. І з тріщини каменю вилетів слабкий промінь світла — послання.
— Прийде мить, коли Лісова донька знову зійде в Храм. І тоді вибір буде її: або знову запечатати, або... обійняти Тінь, щоб змінити її.
Марта мовчала. Вона відчувала, що Згуба не просто зло. Вона — частина історії, яку ніхто не наважився завершити.
#1778 в Фантастика
Відредаговано: 30.06.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
