Тіні над Говерлою
Глава 7. Ім'я, закуте у камені
Чугайстер лежав на землі, стискаючи бік. Його подих став уривчастим, очі — затуманеними. Марта опустилась поруч, бурштин у її руці світився, ніби відчував біль.
— Тримайся, — прошепотіла. — Я зможу.
Вона пригадала слова з Лісу Пам’яті. «Той, хто вірить у кров предків, може вилікувати рану, завдану тінню».
Марта притиснула бурштин до грудей Чугайстра. І промовила:
— Ім’ям Раданів. Ім’ям Віли-Сонця. Ім’ям світла, яке не згасає. Повертайся.
Світло вдарило, м’яко, як весняний промінь. Повітря наповнилось ароматом смерек і м’яти. Рана почала стигати. Волосся Чугайстра посивіло ще більше, але очі стали людськими. Вперше — відкритими.
— Ти... пам’ятаєш себе? — запитала вона.
Він повільно кивнув.
— Я думав, що вже не маю імені. Але ти його повернула.
— Скажи його.
— Орин. Так мене звали колись. Я був сином Віли-Сонця і братом твого прадіда Радана.
Марта завмерла. Її провідник, мовчазний захисник — був частиною її власної крові.
— І чому ти не сказав мені?
— Бо імена несуть вагу. Тільки той, хто готовий почути — заслуговує знати.
Вони сиділи під зорями. Десь у глибині гір темрява шепотіла, але Марта вже не була самотня. Вона мала світло. І мала ім’я, з якого усе починалось.
#1722 в Фантастика
Відредаговано: 30.06.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
