Наступного ранку, працюючи над фрескою у соборі, Лівія знайшла дивну деталь: під шаром фарби — прихований підпис.
L. R. — 1892.
Ті самі ініціали, що й у Луки.
Збіг? Випадковість?
Коли вона запитала про це, він спочатку посміхнувся, але в його очах з’явилася настороженість.
— Може, доля має почуття гумору, — сказав він. — У Флоренції все повторюється. Навіть імена.
Але того ж вечора, коли вона випадково заглянула до його крамниці після закриття, у підвалі вона побачила стару картину, яку він ховав за ширмою.
На ній — жінка в червоній сукні, дивно схожа на неї.
Коли він помітив її, його обличчя зблідло.
— Цього не мало бути, — прошепотів він.
Він зізнався: картина — з приватної колекції, яку колись викрали з родинного палаццо. Його дід, художник Леонардо Річчі, був звинувачений у підробці й зник безвісти. Відтоді родина жила з тінню ганьби.
— А тепер я шукаю правду, — сказав Лука. — І, можливо, ти — ключ.