Розділ 43.Вогонь і тінь

Час йшов повільно, як чорна ріка, що несе з собою тіні та обмани. Вони знову були самі, і цей самотній шлях усе більше нагадував нескінченну боротьбу з невидимим ворогом. Вони більше не могли покладатися на будь-яку звичну допомогу. Усе, що залишилося — це лише вони двоє, і шляхи, що вели в новий світ, де їхня колишня правда стала небезпечним тягарем.

Вони йшли через ніч, де кожен крок відлунював у порожньому світі. Їхній новий вигляд дозволяв їм залишатися непоміченими, але вони знали, що це тимчасово. Вся їхня боротьба була спрямована на збереження цієї тіні, на те, щоб зберегти свою справжню сутність і вийти з-під цієї маски тільки в найвідповідальніший момент.

— Вони не зупиняться, — сказала вона, озираючись на порожні вулиці. — Усе, що ми зробили, їх не спинить. Вони адаптуються. І в будь-який момент можуть напасти.

— Ми повинні бути готові, — відповів Роман, стискаючи ручку сумки, де зберігалася важлива інформація. — Тільки ми тепер не можемо діяти, як раніше. Ми повинні знайти інші способи впливати. Наша сила тепер у тіні, а не в відкритій боротьбі.

— Так, але як довго ми зможемо залишатися невидимими? Як довго ми будемо жити в страху? — вона повернулась до нього, її очі сяяли від безнадійності, але водночас у них була й рішучість. — Що буде далі?

Їхній шлях вів через нові горизонти, де, здавалося, не було місця для них, але вони все ще мріяли про те, щоб відновити справедливість. Проте боротьба за правду стала для них усе більш небезпечною. Кожен їхній хід був помічений, кожна спроба знайти союзників могла закінчитися їхньою смертю.

Вони продовжували рухатися через нічний Київ, відчуваючи, як кожен їхній крок усе більше занурює їх у безодню. Всі ці вулиці, знайомі з дитинства, стали чужими. Їхній дім більше не був дім, а світ, який колись був знайомий, тепер здавався простором, що обпік їх, залишаючи невидимі рани.

— Ти думаєш, що є шанс? — запитав Роман, зупиняючись біля старого парку.

— У нас немає іншого вибору, — відповіла вона, її голос тремтів від втоми. — Ми повинні продовжувати. Якщо ми зараз зупинимося, все буде даремно.

Загроза переслідувала їх. Вони могли відчувати це в кожному погляді, в кожному нерухомому кутку, кожній зміні в повітрі. Але вони не мали іншого вибору, окрім як йти вперед. Крок за кроком, збираючи останні сили для того, щоб не зламатися.

— Я не можу залишити все це так, — сказала вона знову, дивлячись на його обличчя, що було змінене пережитими моментами. — Вони не мають права так жити, вони не мають права вирішувати за нас.

Роман зітхнув, і його погляд став м'якшим. Він вже не бачив її як людину, яка завжди мала ясні плани, які вели до однієї мети. Зараз перед ним була не просто співробітниця чи союзниця, а жінка, що не відступала, навіть коли на їхніх плечах була вся темрява цього світу.

— І що ти хочеш зробити? — запитав він тихо, знаючи, що їхня відповідь змінить все.

Вона зробила крок вперед, і у її голосі знову звучала впертість.

— Ми повернемо їм те, що вони забрали. Відправимо сигнал. Відправимо правду.

Роман подивився на неї, і між ними відчувався момент тиші. Він знав, що вона готова до всього. Але чи готовий був він?

— І скільки часу у нас є? — запитав він.

— У нас немає часу, — відповіла вона. — І тому ми повинні зробити це зараз.

Вони відчували, що це може бути останній шанс. Вибір був простий: або вони продовжують цей шлях у тіні, або виступають проти системи, що їх стисла. Тепер їм доводилося вирішити, чим заплатити за справедливість.

Вони продовжили свій шлях через ночі та вулиці Києва, підготовлені до того, що їхнє майбутнє залежить від одного лише кроку, від одного сигналу. І цей сигнал міг змінити все.