Розділ 1.Запах пороху і брехні

Київ. Пізній вечір. За вікнами клубочився дощ, немов місто саме плакало за кимось, кого вже не повернути.

Максим Гречаний, у шкіряному плащі, швидким кроком вийшов із машини. Сірі стіни будинку на Печерську — елітний житловий комплекс із охороною — не справляли враження місця злочину. Та він знав: злочини не мають адреси. Вони трапляються там, де менше за все чекаєш.

— Гречаний, сюди, — махнув йому молодий патрульний біля входу.

У коридорі панувала тривожна тиша, зламана лише рацією одного з оперативників. Ліфт не працював — підніматися довелося сходами. П’ятий поверх. Квартира 53.

Двері вже були відкриті. Всередині — напівтемрява, лише спалахами миготіло світло від камер експертів.

На підлозі лежало тіло. Чоловік у дорогому костюмі. Куля в скроню. Пістолет у правій руці.

Максим присів поруч, оглянув обличчя. Він одразу впізнав його з телеекранів — Олексій Вербицький, один із найгучніших політиків останніх років.

— Самогубство? — спитав слідчий, що вже був на місці.

— Поки що так виглядає, — коротко відповів Гречаний, — але не поспішаймо.

Його погляд затримався на склянці віскі на столі. Віскі було недопите. А ще — дві склянки. І тільки одна з відбитками пальців.

— Хтось був із ним, — пробурмотів Максим. — І нещодавно.

У той момент він ще не знав, що ця справа змінить його життя. Що вона приведе його до неї — дівчини з темними очима і болем у серці, яка ненавидітиме його з першого погляду. А згодом…

Максим підвівся.

— Дайте мені контакти родини. І викличте доньку. Хай приїде. Мені з нею треба поговорити.