РОЗДІЛ 3

   Наступного дня настала зима, справжня, сніжна, хоча календар вперто доводив, що останній день листопада – ще осінь. Надворі стемніло швидко, у світлі вуличних ліхтарів крутилися сніжинки, м’яко падали на землю, разом з ними крутилися, злітали тіні і це створювало неймовірну атмосферу.

   Немолодий вже письменник сидів біля вікна, дивився на цю феєрію, пускав крізь вуха надокучливий голос дружини, яка вперто хотіла: «ну хоч кудись звідси, трохи розвіятись». Зрештою голос стих, бо його власниця зібралася до своїх подруг. Грюкнули вхідні двері, а письменник дивися у вікно і бачив не нову повість чи роман – він бачив спокій, легкість і, навіть, спіймав себе на думці, що трохи заздрить сніжинкам - вони ж вільні, легкі. З цими думками прийшло усвідомлення того, що вже давно не було написано жодної книжки, жодного рядка, навіть ноутбук припав пилом. Невже все, кінець? Муза мене покинула, чи я вже застарий для неї? Він раптом згадав про давно куплений будинок у селі, заміську тишу і наче за чиєюсь вказівкою почав витягати з шафи свої речі і акуратно складати у валізу. За якусь годину все було складено, упаковано, чоловік озирнувся навкруги і вся квартира здалася йому такою чужою, наче й не було всіх тих років, проведених тут. Погляд впав на фото – вони з дружиною, молоді, щасливі, ще закохані один в одного. Щось змінилося за ці роки. Він завжди хотів почути дитячий сміх, але життя не так склалося. Може, їм обом буде краще жити окремо, можливо щось зміниться, забагато «можливо»… Він взяв валізу,  рішуче закрив за собою двері. Автобус під’їхав до зупинки, самотній пасажир вийшов і неквапливо пішов вечірньою вулицею, немовби звично ходив нею багато років.  Самотній будинок в кінці вулиці запрошував письменника відкритою хвірткою. Він пройшов до дверей, відчинив їх, в обличчя війнуло холодом, пусткою.

   Вечоріло. У каміні потріскував вогонь, хоча в будинку було сучасне опалення, чоловік хотів відчути себе в затишку тепла з іскорками і запахом диму. Так він і просидів, біля каміна, дивлячись на відблиски вогню. Тут його погляд впав під ліжко, де щось блистіло. Це був той самий ліхтар – запилений, тріщина розсікла скло, але згасла свічка все ще була в ньому. Він підняв ліхтар, обтер його рукавом, поставив на стіл, понишпорив по кишенях – є запальничка! Звичка палити пройшла, але інкрустована камінцями запальничка – подарунок брата – завжди була з ним. Свічка вперто не хотіла горіти, але, коли розгорілася, в кімнаті стало ще затишніше, а на стінах почали з’являтися тіні. Письменник подумав, що то брудне скло створює ілюзію, помахав рукою, тінь теж помахала, він засміявся, опустив руку, але тінь на стіні так і продовжувала махати.

–Що за дива, - подумав чоловік вголос.

–Це – я, Ліна, - прошелестіла тінь.

– - Як ти там опинилася?- чоловік підійшов до стіни, приклав руку. Тінь не доторкнулася у відповідь, а прошелестіла свою історію тихо і спокійно.

–Ого! Ти хочеш повернутися додому, стати знову людиною?

–Дужче за все, але я не хочу, щоб хтось постраждав.

Чоловік замислився і раптом зрозумів, що ця історія може мати інший фінал – щасливий для обох. Ліна зможе вернути своє життя, а він - отримати той спокій, про який мріяв останні роки. Всі повісті написані, він зможе зануритися у свій магічний світ, де все так, як він описував у своїх творах. Уявити тільки: він – Тінь листопада! Чоловік рішуче ступив до стіни, приклав долоні і став чекати. Навкруги згустилися інші тіні, одна, особливо невгамовна, поривалася вперед, але інші затримали хлопчиська (це був саме той шибайголова). Ліна несміливо приклала долоню, подув вітерець – і вона вже сидить на підлозі у коротесенькому платті тої самої дівчинки Ліни, але їй самій вже двадцять. Тінь письменника помахала їй рукою, свічка згасла і все зникло. Ліна ввімкнула світло і заплакала з радощів, але замість роси потекли справжнісінькі сльози…

   Вранці настала справжня зима. На засніженій  зупинці стояла дівчина в очікуванні автобуса, закутана у пальто незвичного, трохи старомодного вже фасону та стару бабусину шаль. В руці тримала коробку з ліхтарем і щасливо посміхалася…